Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
МИХАЙЛО
СТАРИЦЬКИЙ
КАРМЕЛЮК
І
1812 року, напровесні, коли на благодатному Поділлі стелилася оксамитом озимина й смарагдом вилискували луки, коли сади одягалися в пухнасто-біле й ніжно-рожеве вбрання, а грабові ліси вкривалися легеньким брунатним серпанком,— на широкому дворищі пана Пігловського, в селі Го-ловчинцях, було метушливо й гамірно. Біля довгої, гонтом критої стайні стояли й каруци на високих ресорах, і плетені тачанки, й високі, з особливими колисками-сидіннями шарабани. Машталіри, форейтори, козачки у всіляких костюмах — і французьких лівреях; і старопольських чумарках, і козакинах,— снували поміж екіпажами, виводили коней і товпилися гуртками впереміш з місцевою челяддю коло пекарні. Мурований панський будинок, що розкинувся двома крилами й гордо дивився мегоніном-баштою в небо, виблискував якось святково вікнами, в котрих мелькали силуети пишних фігур. Господар дому, пан Адам Пігловський
В просторому салоні пана Пігловського точилася жвава розмова; товариство тут зібралося після доброго обіду й, попиваючи ратафію 1, наливки та старе угорське вино, тішило себе відпочинком і бесідою.
Вітальня обставлена була масивними меблями .червоного дерева з інкрустаціями й бронзою, на підлозі лежав розкішний домашньої роботи килим, на стінах висіли естампи, що зображували сцени героїчних сутичок Костюшка та епізоди з французької революції; найпочесніше місце посеред кардиналів займав портрет Наполеона Бонапарта. На двох мармурових тумбах стояли бронзові фігури Яна Собеського й королеви Бонни2, а на екрані, що закривав собою великий камін, був вишитий одноголовий орел, котрий шматував труп ведмедя 3. На каміні стояв старовинний бронзовий годинник, а з кругу плафона спускалася кришталева люстра на багато свічок, виблискуючи цілими гронами лискучих дармовісів. Серед крісел розставлені були маленькі столики, на яких красувалися на позолочених тацях вигадливих форм сулії й фляги та виблискували кришталем довгі пугарі 2 й череваті чарки. Побіля високих вікон плавали тонкі сизі струмки тютюнового диму...
Господар дому, середнього віку дебелий чоловік, сидів, розвалившись у кріслі, висунутому майже на середину, і велемовно просторікував, попихкуючи люлькою з довгим чубуком.
На ньому був чорний редингот з високим відкотним коміром та біла шовкова камізелька. Маленькі бурці, спушений на голові кок і безбарвні очі надавали його голеному, безвусому обличчю холодного, пиховитого виразу; загалом, він скидався на якогось іноземця-вельможу.
Поруч нього, обіпершись об високу спинку крісла, стояв одягнений за останньою паризькою модою юнак років двадцяти, з світлими очима й ніжним, але трохи вже змарнілим обличчям,— то був син господаря, Алоїз; другий син, Казя, не схожий ні на батька, ні на брата, з живими вогненними очима брюнет, стояв коло дверей до зали і щось нашіптував довготелесому з червоними очима й багровим кінчиком носа суб’єктові; негарна, голена фізіономія цього пана посміхалася, солодко примружуючи очі,— то був сусід Пігловського, пан Віцентій Хойнацький 4, чоловік огрядної, знаменитої й суворої пані Доротеї, що сиділа на дивані.
Поважна дама, хоч уже й не молода, цвіла ще в пишноті та здоров’ї. Повні рум’яні щоки її скидалися на добре випечені пухкі палянички, підборіддя закруглялося задиркувато й уступами зливалося з розкішним бюстом; соковиті темно-малинові губи її були трохи розкриті, мовби від надмірного хвилювання, а великі сірі очі маслилися від тоскного, неурівноваженого томління,— взагалі, пані Доротея була цілковитою протилежністю своєму чоловікові. Вона старанно дерла з шматин корпію, коли-не-коли поглядаючи кокетливо на молодого франта, що сидів поруч неї; блідий і вичавлений, мов цитрина, цей' варшав’як прибув сюди з екстреним дорученням від графа Огінського 5. Гетри, черевики й жабо, а також гостренька борідка й вусики, підкручені вгору шилом, надавали його щуплявій постаті комічного вигляду. Франт, очевидьки, танув перед силою форм пані Доротеї і щось солодке белькотів їй.
Ліворуч у кріслі важко розсівся й шумно дихав могутніми легенями пан Фелікс Янчевський 6.
Присадкуватий, широкоплечий і кремезний, він був схожий на викорчуваний дубовий пень; темно-червоне, налите здоров’ям обличчя його дорідними рисами скидалося на грубо одлиту бронзу, особливо шия, на якій можна було й обіддя гнути. В очах його, проникливих і жвавих, світилися розум і енергія, але у виразі їхньому було щось неприємне, зле, а характерні зморшки між бровами додавали йому ще риси впертості й нестримності. Низько острижений каштановий чуб, немов дороге хутро бобра, вже полискував сріблом... Пан Фелікс був у довгих чоботях та венгерці і, нахилившись уперед, слухав господаря, намагаючись уже кілька разів перебити його, але марно.
