Слава ЗСУ!

— Ні, таки справді,— зніяковів Хойнацький.

— Та не заважайте, пане презус,— нетерпляче мовила Агата,— а то позабуває, згадавши екстреність...

— Ні, пані, екстреність не втече,— хихикнув оповідач

і провадив діловим тоном: — Так от, незважаючи на упро-діуванни, я крикнув: «Плювати мені па Кармелюка!» —

і покотив до Тутового лісу... Ніч тепла... місяць світить... котить мій четверик... Я дрімаю в колясці... Переправились ми без пригод, через болото... вибрались на гірку й покотили лісом... І от там, у лісі, є теж крутий узвіз у яр, а в яру місточок.

— Це недалеко від мене... Я знаю це місце! — перебив Демосфеи.

— Так, не далі, як за милю,— провадив Хойнацький.— Так от, не знаю чому, але, здається, шельма фурман не стримав коней; чую я крізь сон, що підхопили коні, і нараз — тррах! Місточок провалюється, екіпаж набік, і я повис у повітрі.

— Ой! — скрикнули дами.

— Але не встиг я отямитися,— провадив далі оповідач,— як з’явилося багато озброєних людей... Сила-силепна, так, панове, сила-силеииа! Мені здавалося, що кожне дерево перетворилося на гайдамаку, .кожен кущ — па відьму, і все те кинулося на мене. Та це так і було; серед розбійників видно було й розбійниць з ножами й пістолями — це правда!

— Ах, як це цікаво! — сплеснула руками Агата.

— Щоб дуже було цікаво,— не скажу,— посміхнувся Хойнацький...— І коли б на моєму місці був хтось інший, то вмер би відразу від страху, особливо коли підійшов до коляски отаман... Але я не розгубився, а гордо йому крикнув: «Хто єстесь?» — «Кармелюк, вельможний пане,— відповів отаман затремтілим голосом.— Але я,— каже,— попросив би шановного добродія вийти з екіпажа, а то він зовсім перекинеться в болото»,— і гречно простяг мені руку... Ну, на ввічливість і я, як добрий шляхтич, відповідаю ввічливістю; але вийти мені чомусь важко... Так він мене на руках виніс.,, як маму кохам, виніс і поставив на місячному світлі... А потім як гаркне: «Це не той диявол, не собака Янчевський!»

— Ах він бестія! — крикнув Демосфец і поблід, мов стіна.

— Еге ж, так і гаркнув... Ти пробач мені, друже! — кинув погляд на свого приятеля пан Хойнацький.— Потім, при-

гадується, підскочила до нього якась відьма... став він лаятися, кожне слово його як молотком било по серці... але не по моєму,— схаменувся оповідач,— я навіть спитав його, як він посмів знову повернутися? А він так гречно мені відповів: «А поквитатися треба з деким... Ну, що ж,— каже,— якщо помилились,— нічого робити, поїдемо, вельможний пане, все-таки! Замість твого фурмана,— каже,— сяде мій... бо твоїх людей ми позв’язували... Щиро прошу,— благає,— пробачити мені, але обережність у кожній справі потрібна... Сідай, пане, поряд з моєю панею». Я глянув, а в екіпажі на першому місці сидить уже якась відьма з величезним пістолетом... не відьма, правда, а красуня... але яка нагонить жах... Я сів поруч і прошу її, щоб вона опустила ту іграшку, але вона громовим голосом мені відповіла, що коли почує від мене хоч якийсь звук, то випалить мені у скрошо... Звичайно, я замовк,— яка ж мені радість підставляти шляхетське чоло підлій хлопці?.. Сиджу я під цівкою... не можу сказати, щоб спокійно... звичайно, не цівка мене лякає, а те, що хлопська рука сміє держати благородну зброю... ^

Схвальний гомін жваво пройшов серед слухачів.

— Авжеж, це прикро,— провадив Хойнацький.— Ну, покотили ми по невідомих доріжках і перед світанком спинилися в страшіщх нетрищах... біля якоїсь корчми... Кармелюк мені й каже: «Я ще попрошу пробачення у вельможного пана, але нам на першій порі потрібні гроші... то позич мені на слово гонору...»

— На слово гонору... Ах він бестія! — скипів Янчевський.— Шельма, лайдак, хлоп сатани, і ще сміє спиратися на гонор!

— Так... Ну, а коли спирається на гонор, то я йому віддав: «На,— кажу,— пане, ось усе, що в мене є».

— І сам оддав? Та ще й паном назвав? — обурився Янчевський.— Я б йому такого пана дав!

— А от побачимо! Пам’ятай, що відьма держала над скронею цівку... Потім Кармелюк гречно запропонував мені полізти в погріб, просячи пробачення, що на якийсь час, заради остороги, повинен мене позбавити волі, і додаючи, що через два дні до моїх послуг будуть і мої коні, й екіпаж, і все одержане, що я повинен буду ще тиждень мовчати про все, що сталося, а потім уже можу поїхати хоч і до самого диявола-презуса й передати йому, що з ним, підлим комедіантом,—пробач на слові,— поквитається Кармелюк...,

— Побачимо,— скрикнув Янчевський, але в голосі його прорвався непогамовний дрож... І хоч як він старався за-* глушити тривогу медом, але вона просвічувалася на поблідлому обличчі.