Слава ЗСУ!

Прийшовши до такої твердої думки, хитра Уляна вирішила все-таки перевірити передусім Кармелюкові слова; якщо він був у дяка, то ще можна сподіватися на повернення, його любові, якщо ж не був... «Але ні, ні, він був там!» — мало не крикнула вона і все ж таки, поклавши рушницю вбік, подалася розшукувати Довбню, котрому вирішила доручити це діло.

Розшукавши молодого хлопця, вона повела його в ліс і звернулася до нього з найневиннішим виглядом:

— Слухай-но, голубе, зроби таку ласку й мені, й панові отаманові. Вчора отаман повернувся дуже зажурений. Йому довелось просидіти два дні у дяка в Вишеньках,— вона назвала село, яке згадував Кармелюк,— і там у дяка в хаті забув пістоль свій, а той пістоль дістався йому від діда. Так от ти, голубе, осідлай коня та поскакай скоріше до того дяка,— це й не за горами,— й розізнай, чи не забув отаман У нього пістоля. Тільки, цур, про це нікому й слова, навіть

отаманові: знайдеш пістоль, тоді й порадуємо його, а ні то нема чого й жалю завдавати.

Хлопець радо обіцяв виконати все, як того вимагала отаманша, й, осідлавши коня, зараз же вирушив у дорогу.

Провівши його з обережності до шляху, Уляна поквапилася вернутися назад; вона застала Кармелюка вже на ногах.

— Ну що, голубе, як спалося? — ласкаво спитала вона.

Кармелюк швидко обернувся, сподіваючись зустріти

злі, насмішкуваті очі й скривлені недоброю посмішкою губи, але замість цього він побачив колишню Уляну, спокійну, веселу, а вона дивилася на нього з найпривітнішою усмішкою.

В душі отамана щось здригнуло. Йому пригадалася вчорашня різка відповідь, пригадалося все, що для нього робила ця жінка, і Кармслюкові схотілося замиритися з нею й загладити своє жорстоке ставлення.

— Прости, Уляно,— мовив він, збентежившись, і взяв її за обидві руки.— Вчора я скривдив тебе, ну, так, найшло щось, не знаю... Тільки прости: не хотів тобі робити зле!

Давно вже не чула Уляна в словах Кармелюка, з якими б він звертався до неї, такого дружнього, лагідного тону; в першу мить вона вся спалахнула, їй хотілося кинутися Кармелюкові на шию й задушити його в своїх обіймах, розридатися в нього на грудях і розказати, як вона любить його, як вона змучилася, думаючи тільки про те, що він міг розлюбити її, але якась вимушеність у його мові, якої вона не чула, а скоріше відчула серцем, стримала її від цього наміру.

— Та про що ти просиш, соколе мій, і до тями не візьму? — відповіла вона з найпривітнішою усмішкою.— Хіба ми з тобою не товариші-друзі! То чи нам ще всяке слово наперекір до серця брати! Аби тільки ти, орле мій, був веселий і здоровий та діло наше росло й міцніло, а за дрібницями тужити нічого!

Кармелюк страшенно зрадів, що Уляна спокійно й бадьоро заговорила.

— Спасибі тобі, Уляно, спасибі за добре слово,— радо промовив він, потискуючи їй руки.— Давно я не чув од тебе таких розумних слів. Ну, дай же я тебе поцілую за це, товаришу мій вірний!

. Він притяг її до себе й міцно поцілував.

«Ні, не те, не те!» — немов закричав у серці Уляни якийсь' владний голос, але вона переборола ревниве почуття, що знялося в ній знову, і провадила далі тим же жвавим, весе* лим тоном:

— Та ти ще й не їв нічого! Чого ж це я стою? Зараз наваримо кулешику твого улюбленого, оно й жар ще не загас, а в нас і винце добре в ванасі є!

Уляна хотіла була кинутися бігти, та Кармелюк ласкаво спинив її за руку:

— Чекай, не метушися, ти ж не спала цілу ніч! Лягай спочинь, обійдемось і без кулешу.

Рука, котру держав Кармелюк, сильно здригнулась.

— Жалієш мене? — тихо промовила Уляна, не відводячи від нього очей. Пристрасна любов і тріпотлива надія засвітилися в них.

Кармелюк зрозумів той погляд.

— Та як же мені тебе не жаліти? — промовив він з удаваною веселістю, намагаючись не дивитися на Уляну.— Хіба ж ти не мій вірний друг і товариш?

Уляна придушила гірке зітхання й, щоб приховати хвилювання, яке охопило її, хапливо кинулася господарювати.

За якусь хвилину над вогнем уже почеплено було казанок. Уляна закінчила свої справи й поки що присіла біля Кармелюка.

— А що, Іване,— заговорила вона ласкаво,— ти вже послав розвідників, щоб дізналися, де Явтух? .

— Та от же звелів Андрієві й Дмитрові, щоб вибрали та спорядили хлопців.

— Так, так, треба врятувати бідолаху, хоч би й самим пропасти. Пігловський же з нього три шкури здере. Та й не тільки про самого Явтуха треба подумати, Йване.

— Про кого ж іще? — квапливо промовив Кармелюк і обернувся до Уляни.

Уляна присунулася до нього ще ближче й ласкаво взяла його за руку.