Слава ЗСУ!

Земля під ногами спадисто йшла вниз. І чим далі просувалась Уляна, тим стрімкіші ставали з обох боків навислі кручі, та аж унизу, верст за п’ят£ від нової стоянки розбійників, вузька ущелина помалу розширювалася, ліс роз~

ходився праворуч і ліворуч і йпгов у далечінь неправильними згинами, обіймаючи підковою степ, що прилягав до нього.

Уляна сама не помітила, як дійшла до цього місця й сіла на перший, який попався, уламок каменя. їй хотілося зостатися самій: випадково розгорнута сторінка з життя коханого отамана дражнила й пекла її ревниву уяву.

Нараз Уляна почула кінський тупіт недалеко; вона насторожилась і сховалася за дерево, готова при першій появі незнайомої людини сховатися в лісі.

Та ось з узлісся з протилежного боку показався вершник, і зіркий погляд отаманші зразу ж розпізнав, що то був не хто інший, як Довбня, котрого вона послала на розвідки.

Побачивши його, Уляна мимохіть рвонулася вперед. Очі' її загорілися, серце стрепенулося.

— Ось хто розніс тепер усі сумніви. Раз назавжди! Раз назавжди! — скрикнула вона й кинулася назустріч хлопцеві.

— Ну що? Був? Узнав? — заговорила вона ще здаля, наближаючись до нього.

— Та бути то був, але не довідався нічого,— відповів хлопець, зіскакуючи з коня.

— Як же не довідався нічого? Чому?

— Ні в кого було довідатися: дяка нема...

— Поїхав?

— Нікуди не виїжджав, бо його й не було там ніколи.

— Не було там ніколи? — перепитала Уляна, відступаючи назад і дивлячись на хлопця диким поглядом.— Та чи там же ти був?

— Авжеж там... у Вишеньках, хіба я не знаю? — відповів Довбня.— І не тільки дяка, там і церкви нема й не було ніколи...

В очах Уляни все потемніло; кров залила їй очі.

— То, виходить, усе .брехня, брехня! — крикнула вена, мов скажена, й, не дивлячись на сторопілого хлопця, подалася до табору назад...

Першої миті Уляиу охопило шалене бажання кинутися^ негайно до Кармелюка й розкрити його брехню й зраду; вона й помчала прожогом до табору, залишивши зовсім спантеличеного Довбню.

Пробігши, не переводячи духу, з верству, вона змушена була зупинитися, бо дух їй геть забило й серце от-от готове було розірватися в грудях.

Уляна впала на землю. Шаленство, одчай і ревнощі душили її. Думки її не пливли, а кружляли вихорем — порвані, дикі, потворні... І серед них виразно виривалася тільки

одна: «Все брехня, брехня! Обманив, зрадив! Але тепер я піймала тебе!»

Проте мимовільний відпочинок примусив Уляну трохи розібратися в своїх почуваннях. Перша думка, яка вирвалася з хаосу, що кружляв у її голові, була: «Що ж далі?»

Гаразд, вона піймає його на брехні, назве його зрадником, брехуном, а що ж далі?

Уляна трошки підвелася на землі й, обхопивши коліна руками, втупила свій потемнілий зір у далечінь.

— Що ж далі? — прошепотіли машинально її поблідлі губи.

Далі вона уявляла два виходи: або Кармелюк зуміє вибрехатися й виплутатися з дражливого становища, або він признається в усьому й скаже їй одверто, що розлюбив її й знайшов собі іншу. Що вона йому? Сьогодні любить, а завтра може покинути!

— О, тільки не це, тільки не це! — вирвався з грудей Уляни страшний зойк. Немає сили жити без нього! Вона мусить повернути його любов до себе, що б там не було. Але чим повернути? Як повернути? Ось вона прикинулася веселою, спокійною, і він став :і пою ласиавіпіиіі, ніж раніше, а чи полюбив знову?

— Ні, ні! — скрикнула Уляна,- і гострий біль та пекуча образа закипіли в її серці д залили гарячим рум’янцем її обличчя.

Перепробувала вона всі привороти,— всі чари втратили силу! Не допоможе зілля, не допоможе ніщо!

Уляна; припавши головою до колін, тяжко ридала.

Довго плакала вона з таким болем, з такою силою, неначе з кожним приступом ридання, що виривалося з її грудей, одривався в неї шматок серця. Вона починала відчувати й розуміти, що вже ніщо не поверне їй серце Кармелюка.

Але якщо вона не має сили повернути собі своє щастя, та невже ж вона віддасть його іншій? — нараз промигнуло Уляні в голові. Серце її стислося, ридання вщухли, вона підвела голову. По щоках її ще котилися останні сльози, та очі вже горіли сухим, палючим вогнем.— Доброхіть зійти з дороги? Віддати його іншій, щоб вона впивалася його любов’ю, жила його життям?

— Ні, ні, ні! — божевільно скрикнула Уляна і з такого силою стиснула кулаки, що нігті вп’ялися в долоні до крові.

Зостався в неї ще один певний спосіб: вирвати розлучницю з його серця. Є ворожка, котра може дати таке зілля. Полюбить він її потім чи ні,— але суперниці він уже не дістанеться! Але хто вона? Треба передусім про все довідатися, хто вона, знайти її!