Слава ЗСУ!

«Мабуть, підгляділа вже, а то й пі дел ухал а», ^ майнула Кармелюкові думка і він після невеликої паузи відповів:

— Дочка коменданта фортеці... вона викрала й ключі,

і добула коня... ^

— Яка жаліслива,— похитала головою Уляна.— Навіть рідного батька не пошаліла заради розбійника...

— Ну, комендант... не відповідає... Тут буде відбувати за все наглядач... а панна йому за щось помщається; простих же людей вона любить...

Коли вони ввійшли в корчму, то товариство загаласувало: «А! Пан отаман і пані отаманша! Випити за їхнє здоров’я! Випити!»

— І я вип’ю...— відповіла Уляна,— бо дуже змерзла.— Справді, на обличчі її не було й кровинки, губи посиніли, а під очима, що блискали похмурим вогнем, лежали темні тіні.

— А от подумаємо лишень краще, братове, що робити,— діловим тоном заговорив отаман.— Якщо всі наші під Лети-чевом, то нам оставатися не слід...

— Не слід, звісно,— підхопила затремтілим голосом Уляна.— Військо все підходить... нишпорять повсюди... і можуть накрити їх, як мух...

— Виходить, кришка! — тяжко зітхнув Кармелюк і похилив на груди голову... Зітхання його викликало співчутливі зітхання товаришів, і в землянці залягло гнітюче мовчання.

— Чому ж кришка? — порушив його після тривалої паузи Дмитро.

— Тому що я воював з панами, гнобителями народу,— відповів тихо, але виразно Кармелюк,— а воювати з державним урядом не зможу... і не буду.

— Воно, либонь, правда,—погодився Дмитро.

— Правда,— підтвердив отаман,— а тому й обманювати більше ні товаришів, ні народу я не буду... так і всім заявлю... Хто хоче страх брати на свою голову, нехай бере... а мені пора вже й чисту!

Знову запанувало мовчання.

— Щось, на мій жіночий розум, виходить не до ладу,— заговорила нарешті Уляна, і в голосі її задзвеніла холодна сталь.— Легко сказати: розходьтеся, мовляв, любі товариші, куди очі бачать, а я двері засуну та й геть посуну; а як то їм, бідолашним, це виконати? Ні в кого й копійки немає, голова кожного перед урядом заплямована,— ну, й спробуй за таких умов чесно добувати хліб...

— Правду кажеш, отаманшо, в саму точку,— почулися схвальні відгуки.

— Та й делікатним ти, батьку наш любий, став уже надміру, неначе панна,— допікала далі Уляна.— Воювати, бачиш, з військом ніяково. А чого ж раніше комісію можна було пришити?

В Кармелюка від цього влучного удару шугнула кров в обличчя, а все товариство якось багатозначно крекнуло...

— По-моєму, хоч у мене й довгий волос,— провадила Уляна, посміхаючись,— а я б сказала так: «Ви^х мене, братчики, визволили, то я й вас виручу з біди... Ось вам прибуткове діло... заробіток добрий! Добудемо й розійдемося по-братерському!»

— Де ж це діло? — спитав Кармелюк, затаївши в грудях бурю.

— Є! — переможно відповіла Уляна.— Летичів тепер зовсім без війська. Останні загони пішли вчора в Літин; кривоногої й безрукої інвалідної шантрапи не набереться й десятка. Пани, знаючи, що Кармелюк на ланцюгу, а ватага його розпорошена, безтурботно п’ють та в карти грають. Нас же під Летичевом набереться з півсотні кінних при зброї... окрім піших... Якщо підпалити з двох кінців місто й кинутися зненацька на майдан, де казначейство, то можна буде всю казну захопити й між собою подува-нити...

— Ура!.. От так фортель! — гаркнув Дмитро, і всі його підтримали захопленим криком.

— Слухайте, братове! — підвищив нарешті голос отаман.

Все миттю замовкло.

— Не довгий волос у нашої Уляни, а, либонь, коротший, ніж у нас: і розсудила вона правильно, і діло вказала добре. Цілком справедливо, не можна відпускати товаришів пусто: вони йшли на моє ім^?я і від мене живилися... Простіть же мене, братове, за необачне слово... мабуть, кам’яна труба, мене приглушила. А тепер я вас поведу на Летичів!

— Батьку рідний! Орле наш! — захоплено загуло товариство й заходилося душити отамана в обіймах.

— Чекайте-но, друзі! Ось що: коли мене вб’юіь, то кращого вам отамана, ніж вона, і не знайти...— Уляна зашарі-лась і кинула любовний погляд на коханого.— Ну то ось що: зараз же рушити до нашого притону... Коней же в нас вистачить на всіх?

n — Вистачить, вистачить... Припасли...— загомоніли товариші...

— То й сідлайте зараз!.. А Андрій дорогу знає,— провадив отаман,— треба підрахувати, перевірити сили на місці й послати розвідників у місто... і не далі як завтра вночі на нього й ударити!

В Летичеві ніхто й не думав про небезпеку: і раніше Кармелюк сюди не заглядав, а тепер, коли вій був замурований у кам’янецькій башті й коли в околицях міста Літина було виловлено й розпорошено багато ватаг, то летичівське громадянство стало безтурботно впадати в усякого роду надмірності. Як на те ще, напередодні фатальної ноч;і були іменини городничого і вся місцева бюрократія й пани пили-гуляли й грали в нього в карти. Більшість гостей спала по