Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

- Свої сльози я вже виплакала, — відказала та, злісно глипнувши на торговця, що простував до них. — Та й не хочу я плакати перед оцим виродком, не діжде він!

- Залазь! — звелів Гейлі Томові, продираючись крізь юрбу слуг, що вовкувато поглядали на нього.

Том заліз у візок, і Гейлі, діставши з-під передка важкі кайдани, надів їх йому на ноги.

Юрбою перебіг глухий обурений гомін, а місіс Шелбі гукнула з веранди:

- Містере Гейлі, запевняю вас, це зайва осторога!

- Не знаю, пані, не знаю. Я уже втратив тут п’ятсот доларів, то більше ризикувати не маю охоти.

- Чого вона ще могла од нього сподіватись? - гнівно мовила тітонька Хлоя.

Обидва хлопчики, що, як видно, нарешті збагнули, яка доля спіткала їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і голосно заплакали.

- Шкода, що немає панича Джорджа, — сказав Том.

Джордж поїхав на кілька днів погостювати до одного свого приятеля з сусіднього маєтку. Він виправився з дому напередодні вранці, коли звістка про Томове нещастя ще не набула розголосу, отож навіть і не знав про нього.

- Передайте моє вітання паничеві Джорджу, — щиро мовив Том.

Гейлі стьобнув коня, і, востаннє обвівши довгим сумним поглядом знайомі місця, Том поїхав геть.

На той час містера Шелбі вдома не було. Він продав Тома під тиском скрутних обставин, аби видобутися з-під влади людини, іцо ЇЇ дуже боявся, і найпершим його почуттям після завершення тої обо-рудки була полегкість. Та палкі докази дружини збудили в ньому приспане каяття, а Томова безмовна покірливість ще дужче посилила гризоти сумління. Марно було переконувати себе, що він мав право продати свого невільника, що всі кругом це роблять, а дехто навіть і без будь-якої потреби, — заспокоїти своє сумління він не міг. Отож, щоб не бути свідком тяжкої сцени прощання, він подався з дому в якихось справах, сподіваючись, що, доки він повернеться, буде вже по всьому.

Том і Гейлі їхали курною дорогою, швидко поминаючи такі знайомі Томові місця. Аж ось околиці маєтку зосталися позаду, і вони опинились на відкритій горбовині. Проїхавши ще з милю, Гейлі раптом спинив коня біля придорожньої кузні і, взявши з собою пару наручнів, загадав ковалеві розклепати їх.

- Трохи замалі на такого здоровила, — сказав Гейлі, простягаючи ті пута й показуючи на Тома.

— Овва! Та це ж Том з маєтку Шелбі! Невже хазяїн продав його? — спитав коваль.

— Еге ж, продав, - відказав Гейлі.

— Ото дивина! — сказав коваль. — Хто б міг подумати!.. Одначе вам ні до чого брати його в заліза. Він-бо вельми чесний і добрий чоловік...

— Авжеж, — озвався Гейлі. - От тільки всі ці ваші добрі люди так і дивляться, щоб накивати п’ятами. Дурні, ті не тікають, бо навіть не тямлять, куди їх везеш. І нікчемним п’яницям теж на все начхати, їм навіть до вподоби всілякі переїзди. Зате оці ваші цяці їх страх як не полюбляють. Спробуй лиш не накласти на них кайдани, то вони миттю ноги на плечі — і ходу. Це вже будьте певні.

— Воно так, добродію, — мовив коваль, перебираючи своє знаряддя, — бояться тутешні негри отих плантацій на пониззі. А це правда, що вони там мруть, як мухи?

— Та мруть добряче. І клімат там їм не такий, і сеє, і теє. Отож вони собі мруть, а торгівля наша процвітає, бо завше попит є, — сказав Гейлі.

— І все-таки жаль бере, коли подумаєш, що такого-от доброго, сумирного чоловіка, як цей Том, везуть на пониззя і що він має сконати десь на цукровій плантації.

— Е ні, йому світить краща доля. Я дав слово добре з ним повестися. Примощу його слугою десь у поважну старосвітню родину, і нехай лиш він звикне до того підсоння й мине пропасниці, то житиме так, як тамтешнім неграм і не снилося.

— Здається, він має тут жінку й діти?

— Еге ж. Та, надісь, знайде там собі іншу. Чого вже чого, а жіноцтва того скрізь подостатком, — відказав Гейлі.

Поки точилася ця розмова, Том сидів у гіркій зажурі на візку перед дверима кузні. Раптом він зачув позад себе швидкий уриваний стукіт кінських копит і не встиг іще отямитися з подиву, як юний панич Джордж скочив на візок, кинувся йому на шию і зі слізьми на очах гнівно заговорив:

— Це ж справжня підлота! Нехай вони там кажуть що хочуть, а це підлота, мерзота, ганьба! Якби я був дорослий, вони б ніколи цього не зробили, о, ні! - промовляв Джордж, насилу тамуючи ридання.

— Паничу Джордже! Який же я радий! — мовин Том. — Мені було так тяжко їхати, не попрощавшись із вами. Ви собі й не уявляєте, який радий!

Він ворухнув ногами, і Джордж побачив на ньому кайдани.

Попередня
-= 42 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!