Слава ЗСУ!

— То що ж нам робити з цим бідолахою?— спитав Джордж.

— Та оце ж завезем його до Амараї. Там у них є Стефенсова стара бабуся, її звуть Доркас, вона така доглядальниця, що просто чудо. Її хлібом не годуй, тільки дай виглядіти якогось хворого. Отож ми й звіримо його на неї тижнів на два.

Десь за годину стомлені подорожні під’їхали до чепурного фермерського будинку, де на них уже чекав ситий сніданок. Тома Лок-кера дбайливо уклали в чисту м’яку постіль, в якій йому навряд чи траплялося коли лежати. Його рану старанно перев’язали, і він лежав собі, мов зморена дитина, мляво глипаючи очима на білі фіранки на вікнах та постаті людей, що безгучно рухались навколо нього.

Тут ми й полишимо на час наших подорожніх і повернемося до інших дійових осіб.

Розділ XVIII ВРАЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ МІС ОФЕЛІЇ

Сен-Клер, людина легкої та безтурботної вдачі, ставився до грошей вельми недбало. До останнього часу майже всі заготівлі й покупки в господі робив Адольф, що був достату такий самий легковажний та химерний, як і його пан, отож вони обидва неначе змагалися між собою в марнотратстві. Том, що за багато літ звик дбати про господареву маєтність, ніби про свою власну, не міг погамувати тривоги, дивлячись на всі ті величезні збитки, і іноді, хоча й манівцями, як то здебільшого роблять люди його стану, все ж виказував свої погляди.

Попервах Сен-Клер лише вряди-годи доручав йому якісь справи, та поступово, вражений його здоровим глуздом і неабияким діловим хистом, звірявся на нього дедалі більше, аж доки Том перебрав на себе всі видатки родини.

— Ні-ні, Адольфе, — сказав Сен-Клер, коли одного дня Адольф обурився проти того, що влада випорсає йому з рук, — Тома ти не чіпай. Ти знаєш тільки свої забаганки, а Том розуміється на цінах і вміє лічити гроші. А якщо їх ніхто не лічитиме, вони, гляди, так усі й підуть за вітром.

Заживши необмеженої довіри в безтурботного господаря, що давав йому великі банкноти не дивлячись і клав решту в кишеню не лічивши, Том мав безліч нагод схитрувати собі на користь, і тільки непохитна чесність уберігала його від спокуси. Така-бо вже була його вдача: сама ота довіра немовби накладала на нього обов’язок платити господареві скрупульозною сумлінністю.

Зовсім не такий був Адольф. Нерозважний та себелюбний, не маючи над собою твердої руки господаря, він давно вже перестав розрізняти, що належить йому, а що - господареві, і це часом непокоїло навіть Сен-Клера. Здоровий глузд підказував йому, що таке потурання слугам до добра не призведе. Він повсякчас відчував докори сумління, одначе не досить сильні, аби змусити його рішуче перемінити свої звичаї, та й самі ті докори зрештою оберталися новими вільготами щодо слуг. Він легко попускав своїм невільникам найтяжчі провини, бо завжди переконував себе, що коли б він сам ставився до них як належить, то вони б до такого не дійшли.

Та чи здатен хто змалювати всі ті злигодні, що спіткали нашу приятельку міс Офелію, коли вона взялася порядкувати в цій господі?

Першого ж ранку свого правування міс Офелія вже о четвертій була на ногах і, прибравши у себе в кімнаті (рідколи приїхала, вона завжди робила це сама, на превеликий подив покоївки), наготувалася до рішучого нападу на шафи та хижки, ключі від яких були тепер у її руках.

Комора, білизняна шафа, буфет, кухня, льох — усе піддано того дня найдоскіпливішому оглядові. З темряви витягнено на світ стільки всіляких потаємних речей, що кухняні й покойові можновладці неабияк сполохались, і все служебне вельможество збуджено зашепотілося, пересуджуючи «отих-от північних паній».

Стара Діна, головна куховарка і самоправна володарка в кухня-ному урядництві, аж кипіла гнівом проти цього відвертого зазіхання на її привілеї. Либонь, жоден феодал за часів Великої хартії не чинив такого запеклого опору втручання корони в його справи.

Діна мала неординарну вдачу, отож слід було б сказати про неї читачеві бодай кілька слів. Як і тітонька Хлоя, вона була природжена куховарка, та коли Хлоя являла собою взірець ретельності й методичності і додержувала порядку в кожній дрібниці, то Діна належала до саморідних геніїв і, як усі генії, була надзвичайно вперта, норовлива й свавільна.

Подібно до деяких новочасних філософів, Діна глибоко зневажала логіку та здоровий глузд і покладалася тільки на свою інтуїцію - щодо цього вона була правдивий кремінь. Найкрасномовні-ший речник не здолав би переконати її в тому, що її метода далеко не найліпша, ані навіть у тому, що ця метода може бути хоч на йоту змінена. Колишня Дінина господиня, мати Марі, давала їй цілковиту волю, та й «панночка Марі», як називала Діна свою молоду господиню навіть і по одруженні, теж визнала за краще не сперечатися з куховаркою. Отож Діна й заправляла собі самовладно. Цьому чимало сприяв її суто дипломатичний хист бути вкрай улесливою на словах і геть незгідливою на ділі. До того ж вона досконально опанувала мистецтво завжди виправдатися. Та й сама щиро вважала, що куховарка не може помилятися. Тим паче, що в кухні у неї ніколи не бракувало голів і плечей, аби перекласти на них усі провини та недогляди й вийти сухою з води. І коли якась обідня страва не вдавалася, притьмом знаходилось із півсотні незаперечних причин і стільки ж безсумнівних винуватців, і Діна ревно шпетила їх на всі заставки.