Слава ЗСУ!

Наталчина iдея всiм сподобалась, але... Нi, ми, звичайно, полетiли наступної ж таки ночi. Та от що iз цього вийшло.

Першою ми вирiшили вiдвiдати Олену Анатолiївну -- нашу "русачку", вчительку росiйської мови й лiтератури, її ми любили бiльше за всiх. Олена Анатолiївна завжди розповiдала так цiкаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кiнчався урок. Та й двiйок вона майже не ставила. Не те що Волiна Петрiвна, математичка наша...

Одне слово, пiдлетiли ми до будинку Олени Анатолiївни та й ну гадати: де ж її вiкно? Жила вона на сьомому поверсi, у третьому парадному. Ми порахували, що її вiкна виходять у двiр. Порахували -i пiдлетiли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко вiдчинена, тож Iгор i вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.

Раптом iз квартири пролунав чоловiчий зойк. Слiдом за ним вiдразу спалахнуло свiтло в кiмнатi -- i ми побачили, що це зовсiм не вiкно Олени Анатолiївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, вiн спав пiд самим вiкном, i букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!

Ми не встигли отямитись вiд несподiванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вiкно, й очi в нього полiзли на лоба!

Тут ми нарештi оговтались -- i давай навтьоки! Ми летiли з такою швидкiстю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий лiтак. Та голос лисого здорованя наздогнав.

-- Держiть! Ловiть! Хапайте! Стiй! Руки вгору! -- верещав здоровань i вигукував iще такi слова, якi вголос i повторювати соромно.

Що вiн потiм думав, як пояснював собi наше лiтання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та пiсля цiєї халепи ми, зрозумiло, вже бiльш нiкуди не полетiли, а вирiшили квiти вiдкласти, поки точно не довiдаємося, де чиє вiкно. Посидiли трохи в альтанцi та й розiйшлися по домiвках.

Небавом пiдкотила зима.

Взимку, зрозумiло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не полiтаєш. А почала наближатись весна -- знов задумались i чекали її приходу з величезним нетерпiнням.

Аж ось настав i квiтень. Лiтати було ще холоднувато, i ми весь вiльний час каталися на трамваї: вiн ходив неподалiк вiд нашого провулка.

Майже щодня пiсля урокiв ми сiдали у вагон, займали найкращi мiсця -- коло вiкон -- i мчали мiстом iз веселим перегуком колiс. Ми уявляли: це поїзд, i вiн везе нас у далекi-далекi краї. На якiйсь зупинцi ми виходили й добиралися додому пiшки тими вулицями, якi вивчили пiд час польотiв.

А бувало -- їздили аж до Борьчиної бабусi. Я вже згадував, що вона мешкала на самiй околицi, у Святошинi. Її будиночок стояв перед кiнцевою зупинкою трамвая, а за ним вiдразу починався лiс. Борисова бабуся щолiта назбирувала таку силу-силенну ягiд i варила стiльки варення, що їй самiй було не впоратися з ним i за сто рокiв! От ми й їздили iнодi до неї "на допомогу" -- як казала вона. I допомога наша була -- ого-го! Всi варення -- чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук -- за зиму зникали безслiдно, i вже на початку травня полички бабусиної комiрчини полегшено зiтхали пiд мiзерною вагою спорожнiлих банок i набиралися сил до наступної ягiдної пори.

Зрозумiло, пiсля таких вiзитiв ми не в силi були дiстатися назад пiшки, а з насолодою всiдалися в трамвай i весело мчали додому. Пiсля цього ми всi днiв зо три, а то й бiльше не могли навiть i глянути на цукерки, чим немало дивували батькiв, котрi вiдразу ж починали мацати нашi лоби та совати нам попiд пахви термометри...

Щоправда, iнколи насолоду вiд мандрiвок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сiдали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вiкнами його будинку. I дуже часто цей капосний хлопець, запримiтивши нас, вискакував на балкон i починав дражнитись. Як вiн тiльки нас не обзивав! Але вдiяти ми нiчого не могли -- не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б iзнову "поговорити" з ним у школi чи вночi пiдлетiти до вiкна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смiшки: все ж вiн був нашим однокласником i, коли говорити по щиростi, не таким уже й нiкчемним дотепником.

Чимало помандрувавши, ми пересвiдчились: найкращий куточок мiста -- наш Виноградний провулок. Вiн був зовсiм невеличкий, лише п'ять маленьких будинкiв. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву i влiтку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирiв навколо нових будинкiв.

Бiля кожного будиночка в нашому провулку рiс невеличкий садок -по кiлька яблунь чи груш, бузковi та черемховi кущi. Особливо ж багато було квiтiв. Вони розцвiтали вже на початку весни й цвiли аж до пiзньої осенi. А ще в кожному дворi буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок i назвали Виноградним.