Слава ЗСУ!

Фінджі так і вп’явся в нього очима. Він провів пухкеньким пальчиком по гладенькій поверхні, неначе перевіряв, з чого ця річ виготовлена.

— Що за матеріал?

— Дерево, сер, — сказав Харлан.

— Хіба? Справжнє дерево? Дивовижно! У вашому рідному Сторіччі, очевидно, користуються деревом?

— Авжеж.

— Розумію. Правилами це не забороняється. — Він потер палець, яким торкався дерева, об штани. — Але не знаю, чи треба сюди вкраплювати елементи культури рідного Сторіччя. Справжній Вічний пристосовується до будь-якого оточення, будь-якого середовища. От мені, наприклад, за п’ять років жодного разу не довелося їсти з енергетичного посуду. — Він зітхнув. — Мені завжди здається, ніби їжа, яка торкається речовини, не зовсім чиста. Але я терплю. Терплю.

Він глянув на дерев’яний предмет і, сховавши руки за спину, запитав:

— Що це таке? Для чого воно?

— Книжкова шафа, — відповів Харлан.

Йому закортіло спитати Фінджі, як той почуває себе, коли його руки торкаються зараз речовини власної сідниці? І чи не хотілося б йому мати одяг та деякі частини тіла з чистого, шляхетного енергетичного поля?

— Книжкова шафа? — Фінджі здивовано звів брови. — А он ті штуки на полицях, певно, книги? Так?

— Так, сер.

— Оригінальні примірники?

— Тільки оригінальні, Обчислювачу. Я зібрав їх у 24-му. Кілька з них видані в 20-му Сторіччі. Якщо захочете глянути на них, будьте обережні. Сторінки реставровані, просочені спеціальним розчином, однак ламаються. Їх треба перегортати дуже акуратно.

— Я навіть не хочу їх до рук брати. Не маю такого бажання. Уявляю собі, на них збереглася справжня пилюка 20-го Сторіччя. Справжні книги! — Він захихотів. — А сторінки з целюлози? Ви цього не заперечуєте?

Харлан кивнув головою:

— З целюлози. Обробленої для довговічності спеціальним розчином. — Він глибоко вдихнув повітря, намагаючись зберегти спокій. Було б просто смішно ототожнювати себе з цими книжками, сприймати глузування над ними, як глум над собою.

— Я вважаю, — стояв на своєму Фінджі, — що весь зміст цих книг можна зняти на двох метрах плівки й вмістити на кінчику пальця. Про що вони?

— Це оправлені томи журналів 20-го Сторіччя.

— Ви читали їх?

— Тут лише кілька томів з мого повного зібрання, — гордо сказав Харлан. — Жодна бібліотека в Вічності не має такої колекції.

— Пригадую, це ваше хобі. Колись ви мені казали, що захоплюєтесь Первісною історією. Дивуюсь, як тільки ваш Наставник дозволяє вам займатися такими дурницями. Марна трата енергії.

Харлан стиснув губи. Він зрозумів, що Фінджі зумисне хоче роздратувати його, вивести з рівноваги. Цього допускати не можна ні в якому разі.

— А я думав, ви прийшли побалакати зі мною про мій звіт, — байдужим тоном промовив Харлан.

— Саме так. — Обчислювач розгледівся довкола, вибрав стілець і обережно сів. — Як уже я вам сказав, ваш звіт не повний.

— Що ви маєте на увазі, сер?

«Спокійно! Спокійно!» — подумки стримував себе Харлан.

Фінджі криво посміхнувся.

— Ви не про все згадали в звіті. Що сталося, Харлане?

— Нічого, сер. — Хоча Харлан твердо вимовив ці слова, вигляд у нього був винуватий.

— Неправда, Техніку. Ви провели чимало часу в товаристві молодої особи. Принаймні мали це зробити згідно з просторово-часовою інструкцією. Сподіваюсь, ви дотримувалися інструкції?

Відчуття власної провини довело Харлана до такого душевного стану, що його навіть не уразив неприхований сумнів у його професійній чесності.

— Я дотримувався інструкції, — тільки й зміг вимовити він.

— Тоді чому ви нічого не сказали про свої приватні розмови з тією жінкою. Що все-таки сталося?

— Нічого важливого не сталося. — Губи в Харлана пересохли.

— Це просто смішно! У вашому віці, з вашим досвідом слід було б знати: не Спостерігач вирішує, що важливо, а що — ні.

Фінджі вп’явся очима в Харлана. Цей пронизливий пильний погляд аж ніяк не в’язався з м’яким тоном його слів.

Харлан чудово все помічав, і лагідний голос Фінджі не ввів його в оману, та звичне почуття обов’язку перемогло. Спостерігач зобов’язаний був повідомляти про все. Він був всього-на-всього хоботком, запущеним з Вічності в Час. Він вбирав у себе все, що його оточувало, і втягувався назад. Він мав тільки виконувати функції Спостерігача й забути про власне «Я». Фактично він не був людиною.

Харлан автоматично почав свою розповідь про події, не включені у звіт. Тренована Спостерігачева пам’ять допомогла йому повторити розмови слово в слово, відтворити інтонацію голосів, вирази облич. Він розповідав жваво, зацікавлено, мовби переживав усе заново й, захопившись, не зогледівся, як каверзні запитання Фінджі й власне хворобливе почуття обов’язку завели його в глухий кут.