Слава ЗСУ!

Власне кажучи, Харлан не мав права читати ці повідомлення, але Твісел тепер рідко бував у своєму кабінеті, а більше ніхто не насмілився, б утручатися в справи його особистого Техніка.

То була перша частина його пошуків. Друга здійснювалася у філіалі центральної бібліотеки, що розташувався в Секторі 575-го.

Вперше він зважився вийти за межі тих бібліотечних відділів, які досі цілком поглинали його увагу. В минулому він найчастіше навідувався у відділ Первісної історії — бідненький на першоджерела, а тому Харланові доводилося виписувати їх з далекого минулого, переважно з третього тисячоріччя. Тепер його понад усе цікавили полиці з матеріалами, присвяченими власне Зміні Реальності — її теорії, методам, історії. Тут, до речі, завдяки Твіселові, було зібрано найкращу колекцію у Вічності.

Харлан з цікавістю никав серед полиць з фільмокнигами. Вперше він почав вивчати 575-е Сторіччя: його географію, яка майже не змінювалася від Реальності до Реальності, історію, яка змінювалася трохи помітніше, і соціологію, яка зазнала найбільших змін. То були не звіти Спостерігачів чи висновки Обчислювачів (з тими матеріалами Харлан почасти був знайомий), а книги, написані самими Часів’янами.

Тут зберігалися й художні твори 575-го. Вони сколихнули в Харлановій пам’яті палкі дискусії про вплив Змін Реальності на духовні цінності. Чи вплине Зміна на той чи той шедевр? Якщо вплине, то як? Якою мірою минулі Зміни завдали шкоди мистецтву? Такі запитання Харланові доводилося чути не раз. І взагалі, чи може бути єдиний погляд на мистецтво? Чи можна вбгати мистецтво в прокрустове ложе кількісних показників, які піддаються механічній обробці на Обчислювальних машинах?

Головним опонентом Твісела в дискусії з цих питань був Обчислювач на ім’я Огест Сеннор. Твісел запально критикував погляди Сеннора, й ця критика пробудила в Харлана бажання прочитати Сеннорові праці. Він був вражений прочитаним.

На превеликий Харланів подив, Сеннор поставив запитання відкрито: чи не може з’явитися в новій Реальності особа, аналогічна тій, яку взяли у Вічність із попередньої Реальності? Відтак він проаналізував можливість зустрічі Вічного зі своїм аналогом у Часі, в тих випадках, коли той знає і коли не знає про це, і висловив припущення щодо можливих наслідків у кожному випадку. (Тут він зовсім близько підійшов до того, чого найбільше боявся в душі кожен Вічний, і Харлан, стрепенувшись, поквапливо пропустив це місце у фільмокнизі. І, звичайно, Сеннор у своїх дискусіях приділяв чимало уваги долі літератури та мистецтва за найрізноманітніших Змін Реальності.

Твісел не сприймав Сеннорових поглядів.

— Якщо мистецтво не піддається Обчисленню, — кричав він Харланові, — тоді на якого біса оті безконечні дискусії?!

Харлан знав, що думку Твісела поділяє переважна більшість членів Ради Часів.

А тепер Харлан стояв перед полицями з романами Еріка Лінколью, якого називали найвидатнішим письменником 575-го Сторіччя, і дивувався. Він налічив п’ятнадцять різних «Повних зібрань творів», узятих, безперечно, з різних Реальностей. Було очевидно, що вони відрізняються одне від одного. Один комплект, наприклад, був менший, ніж. решта. Либонь, добра сотня Соціологів, подумалось Харланові, заробили собі звання, проаналізувавши різницю між ними з погляду соціологічного тла кожної Реальності.

Харлан пройшовся тим крилом, де експонувалися прилади й механізми з різних Реальностей 575-го. Він знав, що багато з них вилучено з Часу й збережено тільки у Вічності як зразки людської винахідливості. Вічність оберігала людину від наслідків її власної, надміру жвавої технічної уяви. То була найголовніша турбота Вічності. Не минало й біороку, як десь у Часі ядерна технологія підходила так близько до небезпечної точки, що Вічності доводилося зупиняти її.

Харлан вернувся до бібліотеки й підійшов до полиць з фільмокнигами з математики й математичної історії. Він пройшовся пальцями по кількох назвах, трохи подумавши, відібрав п’ять плівок і розписався за них.

Епізод п’ятий. Нойс.

То була найважливіша частина інтерлюдії, по-справжньому ідилічна частина.

У вільні години, коли не було Купера, коли Харлан міг їсти на самоті, на самоті читати, на самоті спати, на самоті чекати завтрашнього дня, він пробирався до капсул. Він був щиро вдячний особливому становищу Техніка в суспільстві. Йому й не снилося, що можна бути таким вдячним людям за те, що вони всіляко уникають тебе.

Ніхто не запитав у нього, чи має він право сідати в капсулу, ніхто не поцікавився, куди він зібрався — в минуле чи в майбутнє, — нічиї допитливі очі не пильнували за ним, нічиї дбайливі руки не пропонували йому допомоги, нічий балакучий рот не намагався перекинутися з ним бодай словом.