Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
КЛІПИ
Сон
Сьогодні знову прокинувся з болем голови. Тіло ломить. Настрій похмурий.
Хоч би не вставав. Щось снилося вночі...
Звідки увірвалися телеголоси новин, що розповідають про катастрофи, теракти, нечесних політиків та економічні кризи? А так. Треба підніматися. Ще хвильку...
- Ти знову не купив засіб для миття посуду!
Ага, значить до кухні таки добрався.
- І чоботи нові варто придбати! А грошей бракує!
Повертатися в солодку дрімоту стає все важче.
- Час виходити бо спізнишся!
Як же не хочеться! Але день розпочався.
А може це ще сон?
Прощавай…
Похмурого осіннього ранку вони сиділи в маленькій кав’ярні, а за вікнами вирувала гроза. Він не міг відвести погляду від чарівної супутниці, її смаглявого замисленого обличчя, темної коси, глибоких карих очей, що дивились кудись повз. Хлопець не знав про що вона думає цієї миті й почувався дуже незатишно поряд.
Заходили і виходили відвідувачі, а тиша між парою ставала чимраз напруженішою, наче розверзалася прірва. Раптом він не витримав: “Ти хочеш щоб я пішов?” Відповіддю було мовчання. Це кінець.
Він вийшов у дощ і побрів крізь стіну зливи. Не відчував холоду, не бачив дороги. Не мав більше жодних бажань. Лише пустку.
Болем стиснуло їй серце, але більше нічого не змінити. Так треба було. І тільки спогади наче відкрита рана залишились вічною мукою між ними.
Небо зупинило серцевий ритм, вдихнуло, і в порожнечу грудей сірим безмежжям глянула безодня. Від тремтіння мурашки пішли по тілу.
Важкі темні хмари роздерли блакить на клапті. Поривом вітру змело тривожну паузу і на землю застукотів прудкий дощ, наче поспішав заповнити незручну тишу.
На спорожнілих змерзлих вулицях виростали гриби парасоль.
Навігатор
Вона відімкнула свій навігатор.
Їй здавалося, що так легше заблукати і не отримувати сигналів від людей.
Хотілося б відімкнутися і самій, але це було складніше і потребувало таки більше зусиль. Та й часу.
Зусиль витрачати не хотілося. Батарейки розряджені.
Чому ж тоді знайоме, дивно-млосне відчуття очікування заволоділо кожною клітинкою тіла?
Чого чекати?
Ніхто не подзвонить і не покличе.
Можливо здалася зарано?
А раптом Він думає про неї?
Та Він мовчав.
Натомість світ вривався гомоном чужих розмов, мелодіями мобільних і шумом машин.
Все чуже.
Навігатор вимкнено.
Спізнився
За вікном старого пошарпаного готельного номера вирує вулиця. На сірому полотні асфальту різнокольоровими плямами миготить потік машин.
Звична картина.
От тільки небо відрізане віконною рамою із стандартного білого металопластику.
Не помітно.
Видно лише як вітер ганяє паперові шкірки пакетів, які колись наповнювали продукти. А можливо, чиїсь дитячі мрії.
Не відомо.
Рух, час там, за вікном.
Всередині позачасся. Вакуум.
Вирватися?
Видирає всюдисущий мобільний.
Що? Катастрофа?
Спізнився.
Оленка
Вона називала себе Оленкою.
Інші кликали – Альона. Вважали, що їй все одно.
