Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Кобзар 2000. Hard

Він, напевно, не чекав такого обороту, тому трохи забарився, але за мить я почув ззаду його кроки.

- Чов-чов, - а потім знову, - чов-чов.

Я немов обличчям на стіну налетів. Обернувся і вкляк.

Матінко! Та це ж і є мій вчорашній мугир. Щоправда напередодні він здавався значно більшим, але то, мабуть, з переляку. Ну точно. Оце такі самі плечі, спина, човгає. Я і зараз відчув мороз поза шкірою, проте швидко опанував себе. Все виявилось значно простіше, не треба грати у шпигунів.

Чорт забирай, хто ж міг подумати, що в цієї клятої Марічки виявиться батько - вона ж, падлюга, казала, що сирота.

Кав’ярня війнула в обличчя вологим та гарячим тютюновим духом. У кутку під горою брудних склянок вгадувався незайнятий столик, саме місце для “родинних” розборок. Я мовчки вказав своєму супутникові на нього, а сам взяв горілки та пару бутербродів на закуску.

Що ж йому казати? Звичайні наші “вона сама винна”, “вона знала, на що йшла”, “перед людьми ославимо” не канають. Тут історія складніша. Господи, де ж узявся цей батько на мою голову?

- За зустріч! - підняв келих я і, не цокаючись, вихилив.

Він дивився на мене, не мигаючи і не торкаючись келиха.

- Ви не будете пити? Ну тоді я з вашої ласки… - друга пішла краще, я навіть зміг привести думки до ладу і вирішив поки що триматися далі від конкретики.

Млява офіціантка прибрала порожній посуд, і бутерброда я вже дожував у цілком пристойних умовах.

- А Марічка, начебто, казала, що сирота, га?

Він кивнув, немовби згоджуючись. Взагалі дивний це був чоловік, зараз у більш-менш освітленому залі кав’ярні я роздивився його уважно. По-перше, обличчя. Ніби сокирою вирубане з суцільної деревини, воно було червоного, просто бурякового кольору, і очі теж червоні, кров’ю налиті. Ліву щоку від скроні аж до підборіддя перетинав грубезний шрам, ще червоніший за решту шкіри, якщо це взагалі можливо. По-друге, руки. Мозолясті, як у всіх селян, теж червоні, з нігтями, що ними, напевно, можна було чистити луску з риби без ножа. Просто страх якийсь, а не руки. По-третє, взагалі. Особливо враховуючи вчорашні емоції. Тьху ти.

Споглядання новоспеченого “родича” давало так мало насолоди, що я повернувся до шинквасу і взяв ще дві чарки, причому одну вихилив просто стоячи, а вже з другою повернувся до столика.

- То Марічка казала, що сирота, га?

Він довго-довго набирав у груди повітря, але сказати так нічого і не сказав. Збирався з силами.

- Ви що, покинули родину?

- Ні, - нарешті вимовив він.

- А чого ж?

- Я був варнак… - він знову загус на півслові.

У моїй голові виникли давні асоціації. Бабуся покійна завжди лаялась варнаком, коли хто нашкодить.

- В смислі, злодій? - уточнив я.

Він кивнув.

Моя рука мимоволі простяглася до четвертої чарки. Він до всього ще й злодій. Хоча на блатного не схожий, скоріш на Кармалюка. Але ж Марічка, Марічка яка сука! Власного батька зреклася. Гребує. Ну то й що, що він злодій, - батько все ж таки. Оце так Марічка! Правильно я її здав, просто серце підказало.

- Я в колгоспі… - раптом вичавив з себе мій співрозмовник, чесно кажучи, у нього взагалі щось не дуже виходило розмов-ляти. - В колгоспі… бригада… як коли сусіди щось лишать… голова посилав… сіялку там чи трактор… то ми вночі… варнаками називав… нас.

Я стрепенувся. В якому колгоспі? Про що це він? Навіть у моїй підпитій голові це белькотіння ніяк не в’язалося із злодійством.

- Ви що, крали у сусідніх колгоспів техніку?

Він кивнув.

Еге. Він же, виходить, просто механізатор і виглядає відповідно. От у чім справа. Теж мені, злодій знайшовся. Хоча… розкрадання соціалістичної власності в ті роки… Цікаво, куди вони її дівали? Певно, на запчастини. Із запчастинами тоді були проблеми.

- Ми трактор тоді… весна… - знову вибухнув мій співроз-мовник із властивим йому красномовством. - Лід підтанув… вони за нами… через річку…

Просто бойовик якийсь виходе. Випита горілка позитивно вплинула на мою нервову систему, і я відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи, як “родич” добирає потрібні слова.

- Ну? -… провалилися… один врятувався… - І як вам це вдалося? - щиро поцікавився я.

- Не я… кум… мене потім… через місяць…

Ну що ж, кум врятувався, і то добре. Зачекайте…

Коли до мене нарешті дійшов зміст сказаного, я від подиву відкинувся на стільці ще більше, і тут-таки пожалкував про це, бо в наступну мить загримів на підлогу разом із благенькою меблиною.

- Курва-мать!

На мене обернувся весь зал, бо такого гуркоту впереміш з матюками тут, напевно, давно не чули.

Попередня
-= 49 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous16572 07.11.2014

Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.


Додати коментар