Слава ЗСУ!

- Що ти верзеш?! - напустився на мене Колян, але Сява схопив його за руку.

- Зачекай. А він що, воскрес?

- Не знаю.

- Та не слухай ти його, - знову замахав руками Колька. - Це у нього галики. Батько, напевно, в тюрмі за свої художества сидів, а донька всім казала, що вмер.

- Курва, - підсумував Сява, поставивши склянку.

- Правильно! - зрадів я. - От бачиш, що людина каже! Правильно виходить я її…

- Цить, - Сява підняв руку, як диригент, і я підкорився цьому рухові. - Значить, так. Це буде коштувать вам п’ятсот баксів.

Я аж свою склянку впустив.

- Скільки?

Колька теж не витримав:

- Сяво, ти, певно, не пойняв. Його не треба мочити.

- Пойняв, - запевнив Сява. - Зараз такі ціни. І гроші вперед.

- Май совість!

- Ну, мені ж хлопців треба годувать. А овес нині дорогий.

- Сяво, ну ми ж з тобою скільки років, - Колька почав давити на сумління.

- Добре, - несподівано швидко погодився Сява. - Двісті. Але тільки по дружбі.

- Ні, зачекай - втрутився я. - Зараз будь-який бомж за троячку…

- Замовкни і давай гроші, - раптом визвірився на мене Колька.

Він Сяву знав краще за мене. І мені нічого не лишалося, як полізти в кишеню. Чортзна-що. Цей партизан має себе за Аль Капоне, слово честі. Я набрав двісті баксів дрібними, і Сява довго їх мусолив, перелічуючи. Потім запхав за пазуху, підвівся та обтрусив штани.

- Так, - звернувся він до своїх башибузуків. - Підете осьо з Сергієм і шуганете одного фраєра. Шо не ясно?

Башибузукам все було ясно. Вони навіть не припинили переминатися з ноги на ногу.

- Він ввечері приходить, - уточнив я.

- Як скажеш. Хлопців нагодувати не забудь.

Коли Сява обіймав нас на прощання, його спина відбивалася у всіх люстрах балетного класу.

Сявині хлопці виявились на рідкість небалакучими, але все одно їхня присутність дратувала. І як це банкіри весь час із такими ходять? По-перше, погляд. Каламутний, непорушний, наче олив’яний. Я такого погляду терпіти не можу. Я, як уже казав, людина світла, якщо хочете, сонячна. Колька, то той просто здимів по обіді, а я мусив лишитися, щоби впіймати “родича” на всі сто.

- Ти тепер крутий, - ляснув мене по спині Колька на прощання. - Із власними охоронцями.

- Ага, манал я за такі гроші. Двісті баксів за день. Клінтон менше платить.

Хлопців дійсно довелося нагодувати, та ще й по чарці налити, так що мій “сімейний бюджет” збільшився. Хай би чорт забрав ту Марічку.

Ми досиділи в конторі до самих сутінок, я від нудьги почав художньо описувати своїй охороні, що в цім залі було колись, які кобіти та які ноги тут підіймали. Аж у самого слина потекла, їй-богу. Особливо Віка у нас була - огрядна в принципі дівка, груди як відра, зате талія - тонюсінька-тонюсінька, так ото на середину вийде - таке виробляє! Особливо як рачки стане, почне крутитися, то не тільки ми - баби облизуються. Зараз у Стамбулі. Кілька ходок зробила, турка собі закадрила, крамницю має в непоганому місці, завжди на каву запрошує. Взагалі ті, що там зачепилися, нас пам’ятають, ну, не скажу, що дякують, але балакаємо з ними, сто грамів п’ємо, згадуємо. І ніхто ж тоді не приходив, права не качав. “Торгівля людьми”, “Ловля душ”, “Сексуальне рабство” - слів понавигадували! А я так скажу - знають вони, на що йдуть, і нема чого корчити з себе незайманок. Теж мені, Роксолани знайшлися. А хто не знає - тим більше. Лохами не треба бути. Он в газетах скільки пишуть, навіть по телевізору показують - сліпий побачить. Ми як санітари. Чистимо країну від лохів. Чи коли тут її задурно грають - воно краще? Жінку завжди хтось грає, вона так влаштована. До речі, про Роксолану - теж шльондрою в гаремі була, я читав, а потім до султанші догралася. А в своєму селі? Дякувать повинна.

Я все оце розповідав, а сам у вікно виглядав - чи скоро стемніє, щоб скінчити справу, бо хлопці мої насправді не були приємною компанією. Навіть розмови про бабів їх не пробили. Коли нарешті місто занурилось у сутінки, я з полегкістю зітхнув та просурмив похід. Тільки б “батечко” мій не забарився. І він не забарився. Щойно ми вийшли до центральної площі, як ззаду почулося знайоме “чов-чов”, а потім знову - “чов”.

Чесно скажу, зрадливі мурашки одразу забігали моєю спиною, але я вольовим зусиллям зупинив їх. Все-таки з охороною воно легше. Я вирішив вивести Маріччиного родича трохи далі, у глухий провулок, і там уже віддати на поталу Сявиним хлопам.

- За мною, - прошепотів я, так щоби почула тільки “охоро-на”, та прискорив ходу.

Човгання не відставало. Ну то й краще.

В нашому місті тепер всюди темно, тому далеко йти не довелося. Я зупинився у першому-ліпшому провулку, тільки-но переконався, що поблизу немає людей. “Чов-чов”, - долинуло ззаду. На моє плече лягла важка рука. Мене знову кинуло в холод. І тут я скомандував хлопцям “фас”. Ну, тобто фігурально кажучи. Насправді я щось таке промимрив, і вони самі зрозуміли, що робити. За мить я обернувся і з задоволенням побачив свого варнака в дужих руках охоронців.