знайди книгу для душі...
- Не знаю. Слухай, а може, в тебе кава є? Бо в мене нема.
В мене кави, певно, теж не було. Павло взявся варити какао. Він вирішив, що какао теж повинне допомогти. Я підійшов до книжкової шафи та почав крутити в руках глиняні люльки, яких там лежало з десяток, ціла колекція. Люльки були різні - великі й не дуже, круглі, довгасті, у візерунках. І всіх їх познаходили в землі - хто на городі, хто у кручах. Наші були люльки. Турки, мабуть, колись їх курили. І ці люльки, хай їм грець, підштовхнули мої думки у діловому напряму.
- Слухай, Падло, - гукнув я до кухні. - А може, поди-вимось, що у нього там?
- Де? - озвався Павло.
- Ну в колодязі.
На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.
- На, - тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав. - Давай подивимось.
Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.
- Ні, справді, - я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, то-му слова виходили якісь квадратні. - Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі - значить знав.
Павло заплющив очі, відкинув голову назад.
- Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У мене є.
Поки їли булку з маслом, Павло сказав:
- А я вже лазив раз у катакомбу.
- Тю, - здивувався я. - А чого не хвалився?
- А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.
- Так треба було мотузкою обв’язатись.
- Еге ж, - погодився Павло. - Ми тоді нічого не сображали.
Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся - я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.
А він її доїв, і какао моє допив, проглот.
- Слухай, - спитав я. - А в тебе мотузка є? - Є, - сказав Павло.
- А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.
От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.
Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.
- До Турції все одно не вистачить, - зауважив я.
Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.
- Слухай, - по-діловому мовив він. - Треба чо-боти такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.
Звідки такий розумний?
Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба - куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.
Дорогою Павла знову поперло на прожекти.
- А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…
- Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?
- А навіщо? - його важко було збити з думки. - Ми по-англійськи.
- Ти по-англійськи? - скривився я.
- Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.
Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:
- Дурний думкою багатіє.
А Павло тільки розсміявся.
- Здоровенькі були! - крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ганку.
- Ти що, здурів? - гаркнув я.
- А що таке?
Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.
Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:
- Диви.
На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.
Дід охороняв свою криницю, немов скарб.
Значить, було що охороняти.
Сіли ми з Павлом на ганку і стали думу думати.
- Слухай, - сказав Павло. - У нього там щось сховане.
Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:
- Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.
Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе - хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.
Павло почухав потилицю і сказав:
- Треба пилку взяти. У тебе є? І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.
anonymous16572 07.11.2014
Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.