знайди книгу для душі...
Замість того щоби схибити і закотитись у перші-ліпші кущі, собацюра встиг загальмувати і, проїхавшись юзом по алеї, розвернувся до мене й зупинився не далі як за півметра. А Оксана стояла зовсім біля нього.
Першим же, якимось позасвідомим рухом я відштовхнув дівчину вбік. Роздивлятись, як вона впала, не було часу, бо доберман вже підводився на задні, збираючись повторити спробу. Якимось дивом я все-таки встиг ухилитися, почувши зовсім поряд клацання зубів. Стерво. Ну, тримайся. Коли звірюка приготувалася до наступної атаки, я викинув вперед-угору правицю. Блискавичним рухом чорний писок гойднувся за нею, і я, боячись не встигнути, як хвацький футболіст, вдарив самим носком черевика у відкрите, надивовижу тонке собаче горло. Щось голосно хруснуло. Собака, наче підстрелений, на весь зріст чвакнувся об асфальт і захрипів, б’ючи лапами.
Здається, йому досить.
Дещо отямившись, я почав шукати очима - де там моя панна. Ноги мої трохи трусилися, тому довелося зібрати всю природжену галантність.
- Ви не забилися?
Дівчина сиділа на асфальті і дивилася такими очима… Ой-ой. Жалко, що то не був лев чи носоріг. Хоча який там лев. Я озирнувся на хриплячу тварину. Бугай вгодований. Як на такого м’яса вистачає. І все-таки пригод на сьогодні вже було забагато. Навкруги почав збиратися натовп. Я допоміг дівчині підвестися, але тут несподівано відчув на лікті чийсь доторк. Просто біля мене стояв дрючок, хазяїн тварюки, вилупивши окуляри.
- Що ви зробили з Джеком?!
Я кліпнув очима.
- Він же дві тисячі коштує. Це ж син Джульбарса…
Мабуть, я виглядав дурнем, але все не міг второпати, що варнякає це непорозуміння. А воно тим часом взяло мене за комірець.
- Ти бандюга. Ти вбив мого Джека. Я тебе в тюрму…
Я глянув на велетенське тіло собаки, на слизькі губи дрючка, і тут всю мою галантність як вітром здуло.
- Ах ти ж падло!
Безпорадно дзенькнули окуляри, у натовпі знову зойкнули, а на плече мені лягла важка долоня.
- Спокійно.
Я очікував, що мене зараз будуть тримати, але не гадав, що так міцно, тому зараз же розвернувся, відпустивши старого жить. За спиною стояли два менти.
Знайшовши очима обличчя Оксани, я підморгнув їй, мовляв, усе буде гаразд, а сам вклонився вартовим порядку:
- Шеф, я тут попрацював гицелем. Результати перед вами.
Ті дивилися прозоро.
- Він убив мого Джека! Мого собачку. - Старий намагався звертатися до міліціонерів, тримаючись від мене якнайдалі. - І мене вдарив. От усі бачили.
Я посміхнувся.
- Розберемось, - сказав міліціонер і повернувся до мене. - За віщо ви били цього громадянина?
- Шеф, якби я його бив…
- Зрозуміло, - він взяв мене під лікоть. - Ходімо.
Товариш його стояв поряд з дідом і щось ретельно занотовував. Здається, я добряче вскочив. На виході з натовпу до мене приєдналася - ото вже сільська душа - Оксана. Тепер ми гуляли під охороною.
- А куди це ми йдемо? - запитав я згодом. Наче знічев’я.
Міліціонери не відповідали.
- До речі, собака без намордника був, і всіх міг перекусати.
Оксана тислася до мене, і хоча це було досить приємно, варто було попередити, щоб у відділення за мною не йшла. Та за рогом міліціонери раптом зупинилися:
- Дарма ти його вдарив.
Я тільки руками розвів. А мент продовжив, замислившись на хвилинку.
- Цей дід… він у нас в ОБХСС працював. З ним зв’язуватись - собі дорожче.
Він знову замовк. Знаю я таку “понімаючу” міліцію.
- Ну добре, - підсумував другий, - ви йдіть. Тільки на очі йому не трапляйте. Давай. І ми лишилися серед вулиці самі, добряче подряпані, але вільні. Оксаночка посміхнулась мені. Я похитав головою.
- Добрі у вас міліціонери.
- Ага, - погодився я, - добрі. Вони всюди добрі.
Я й сам не міг зрозуміти, чого це вони нас відпустили. Мабуть, цей дід добряче допік. А втім, я ж йому навіть окулярів не розбив… чи розбив? - І куди тепер?
- Га? - ми так і продовжували стояти серед вулиці. - А! Тепер підемо в обхід, щоб знову не зустріти наших друзів.
Я взяв дівчину за руку і рішуче посунув уперед.
- А куди ми йдемо?
- Поки що прямо. А ви дивіться, щоб не наскочити на цього діда.
- Боїтесь, що він запросить на похорон собачки?
Я скосив око. Ти диви, ще жартує!
Мене сьогодняшній вечір, відверто кажучи, починав дратувати. От як буває, коли відриваєшся від звичного життя і призначаєш побачення в метро. Але дівчина, звичайно, винна не була, тому я приязно посміхнувся:
- Приблизно.
- А як ви його вдарили!
- Діда?
- Чого діда, - дівчина посміхнулася, - собаку.
anonymous16572 07.11.2014
Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.