Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Кобзар 2000. Hard


- От холєра… - Микола Панченко, молодий лікар, витер спітніле чоло. Все йшло шкереберть. Мало на його голову цього чортового колгоспу, бруду, вічно п’яних селюків, бридкої лайки. І тепер оце. Боже! За що?!

Микола важко зітхнув та підійшов до вікна. Посеред кімнати на столі лежало тіло. Молоде гарне дівоче тіло. На жаль, мертве. Ще кілька годин тому воно було Галиною Семенівною Титаренко, або простіше - Галкою Титаренчихою, шістнадцятирічною сусідкою Миколи. А тепер… тепер це було просто мертве тіло, і причину смерті встановити не вдалося.

Треба буде завтра відправляти в райцентр. Ну, не вистачило в нього знань, та й не вчили їх такому в інституті… а потім, уже пізно було, коли її привезли, вже захолола. Але все одно він, Микола, матиме неприємності - тут же навіть під нещасний випадок не підведеш. Може, це епідемія? Якась невідома хвороба? Ні, я вам кажу, не можна молодого спеціаліста отак самого кидати в село, не можна!

Біля ганку юрмився народ.

- Ой, донечко, донечко! - голосила невтішна Титаренчиха.

- Це ж треба, таке горе, - співчував хтось.

- Упокой, Боже, її душу…

- А все Тимко Дурний, накликав-таки біду. Сьогодні вранці біжить та кричить - тікайте всі, бо лихо і загибель нам буде…

- За віщо ж таке?..

- Ой, гріхи наші тяжкії-і…

Ніхто не звернув уваги на зеленого “бобика”, що зупинився поряд зі старим будиночком лікарні. Петро відкрив дверцята та одразу зіштовхнувся з дядьком Пилипом.

- Що?

Дядько не звернув уваги на бліде обличчя хлопця і на те, що він приїхав чомусь машиною голови, а тільки розвів руками:

- Та от, Галка Титаренко померла. Ще зранку на городі робила, буряки сапала, а по обіді мати знайшла холодну вже, - він побожно перехрестився.

Петра наче мішком по голові стусонули. Він тільки розгублено вирячився, а дядько Пилип продовжував розповідати, сумно хитаючи головою: - І головне, ні крові, нічого. Схоже, кажуть, що хтось задушив. От зараз дохтур подивиться, розбереться…

Бунчужний при цих словах, немовби про щось згадавши, зірвався з місця і, проштовхуючись межи людьми, злетів на ганок. За спиною він почув приглушену розмову:

- Ой, не дарма сьогодні Тимко кричав про біду. Казав, помста нам всім буде… казав, за те, що могилу руйнуємо…

Петро рвучко прочинив двері до лікарні.

Люди все підходили та підходили, і воно не дивно, бо загибель молодої дівчини, яку всі знали, а також незрозумілі обставини, що її супроводжували, не могли лишити байдужим нікого. І раптом по натовпу прокотилося - спочатку як чутка, потім як шепіт, а тоді, заглушаючи горе старої Титаренчихи, виросло на скрик:

- Голова помер!

Бліді селяни дивилися на тіло, яке несли до лікарні велетень Бунчужний та худорлявий доктор Микола Петрович. Баби нишком хрестилися.

Коли Петро з лікарем повернулися до “бобика” за тілом водія, у натовпі заголосили ще сильніше. Кучеренчиха вже вибігла і, побачивши чоловіка, впала на землю непритомна.

Бунчужний упіймав за комірець хлопчика, що крутився біля машини, заглядаючи.

- Знаєш де парторг живе?

- Любченков? Аякже! - з готовністю відгукнувся той.

- Біжи туди і скажи, щоб Антон Якович негайно їхав сюди, пойняв? Скажеш, голова помер…

Хлопець зробив великі очі і, пишаючись великою відпові-дальністю, прожогом помчав вулицею.

Микола Панченко у приймальному відділенні остовпіло роздивлявся мертві тіла. Його обличчя було живим втіленням розпачу.

- Що ж це робиться, га? Три трупи за день!

- Миколо Петровичу, - Бунчужний, як і всі селяни, відчував до лікаря велику повагу, тому звав його по батькові, не зважаючи на молодий вік. - Як ви гадаєте… хто… чим це їх?

Панченко істерично смикнув плечима.

- Чорт його зна! Схоже на те, що їх просто задушили! “Якби це справді було так!” - додав він про себе.

У Петра похололо в животі. “Задушили. Значить, це справді хтось… хтось задушив…” - То ви думаєте, що це вбивство?

- А що мені думать? Завтра відправимо їх до райцентру, там розберуться. І справді, хай самі розбираються, я ж урешті не патологоанатом!

Петро не зрозумів останнього слова, але те, що в райцентрі розберуться… А як же! Якраз і розберуться, що голову задушив він, Петро Бунчужний. І все. І молися, аби “вишки” не дали. Правильно - їм аби справу закрити…

- А як ви гадаєте, Миколо Петровичу… чи не подумає хто часом, що це я їх, ну, тобто, я ж їх знайшов…

Микола підвів на тракториста здивовані очі:

- Ти? А тобі воно нащо вбивати?

- Так це ж не я! Чесне слово! От чим хочете клянусь!

Микола відмахнувся, як від мухи:

Попередня
-= 80 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous16572 07.11.2014

Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.


Додати коментар