Слава ЗСУ!

Петрусь лишився у неї на всі вихідні, і поїхав понеділковою ранішньою електричкою, бо по-перше, зовсім одужав тільки тоді, а по-друге, не відпускати ж його у такому дранті. Довелося позашивати штани, а сорочці вже нічого не могло допомогти, то вона тайкома на станції купила нову, пообдирала лейбаки та збрехала, що то братова. Хлопець удень чесно хворів, а ввечері, коли засинала Христинка, Оксану невідомим магнітом тягло у вітальню, і вона, наче дружина стародавнього воїна, своєю енергією допомагала аспірину та малині, віддаючись лікувальному процесу з усією силою й енергією тридцятирічної самотньої жінки.

Дивно, але вони майже не розмовляли про свої почуття, тільки один раз Петрусь сказав:

- Ти дарма зі мною зв’язалась.

Але то було звичайне кокетування закомплексованого юнака, і Оксана не звернула на нього уваги. Петрусь не розповідав, чому опинився на станції у такому стані, а вона й не розпитувала, боячись сполохати таке випадкове щастя. Вона гладила його по голові, немов маленьку дитину, та годувала борщем.

Христинка теж брала участь у догляді за хворим - вона читала йому вголос. Спочатку, звичайно, пручалася, а потім якось призвичаїлась і за два дні перечитала все, що задавали на канікули.

Ранішня понеділкова електричка везла їх до міста, вони сиділи на лаві біля вікна, тримаючись за руки. Люди у вагоні додивлялися недобачені сни, тому ніхто не звертав уваги на цю химерну пару - жінка та зовсім молодий хлопець, ще й у досить-таки зачуханому вигляді - наче, не син, та й на чоловіка не тягне. Тільки рознощик газет довго вивчав їх очима. І тут Оксана нахилилася до Петрусевого вуха та вперше спитала:

- Ти мене любиш?

Він у відповідь тільки міцніше стиснув її пальці і ледь почервонів.

На роботі Оксана весь день мурмотіла собі під ніс, так що подруга Вірка тільки зацікавлено зиркала. Єдине, що ніяк не вдавалося, - зважитись на похід до бухгалтерії: як уявляла, що зайде, а там Ярослава за столом у кутку… і що їй сказати? І що та знає - а чи знає? - ну і взагалі… Так що коли вже стало непереливки без сьогодняшніх платіжок, Оксана звернулася до Вірки. Та у відповідь гмикнула, але пішла. А коли повернулася і застала подругу за малюванням фасонів чоловічого светра, то просто й відверто взяла її за горло:

- Так, коротше, колися, і край. І Оксана розкололася.

- Ну ти даєш! - здивувалася Вірка, озираючись у бік бухгалтерії. А потім подумала і додала. - А що він на станції робив?.. Слухай, а він часом не наркоман?

Оксана засміялася вголос, ловлячи на собі здивовані погляди клієнтів. Задзвонив телефон.

- Ти?

Це був Петрусь.

Вона тільки тепер зметикувала, що не лишила хлопцеві своїх координат - ані домашньої адреси, ані телефону. А за два дні канікули закінчуються, вона з Христинкою перебирається до міської квартири, шукай потім вітра - не в Ярослави ж, справді, питати. І от він зателефонував їй на роботу - який розумний хлопчик! У Вірки очі зробилися квадратними, а Оксана ретельно продиктувала свою адресу, як доїхати і таке інше, а потім записала те, що почула у відповідь.

- Ти що, навіть координат йому не дала?

- Ти ж бачиш, що дала.

- Ну, подруго, ти артистка! Зовсім з глузду з’їхала!

В середу вони переїхали з дачі у свою однокімнатну квартиру на першому поверсі, а в четвер Петрусь прийшов у гості, вдягнений уже цілком пристойно, і вони до півночі просиділи на кухні, цілуючись, як десятикласники. У перервах хлопець наминав вареники, а вона підкладала та захоплено спостерігала, як він їсть.

Через спільну для всіх житлову проблему по-справжньому зустрітися можна було тільки на дачі, але й без того було так приємно відчувати, що він тут, поруч, такий молодий, худорлявий, палкий, і так захоплено розповідає про свої комп’ютери…

А в п’ятницю він приїхав на дачу, і всі вихідні вони фактично не розтуляли обіймів - звичайно, коли Христинка не бачила.

Оксана відчула, що по-справжньому закохалася. Вона вже себе і лаяла, і умовляла, і Вірка моралі читала, але вдіяти нічого не могла. Це було над її волю. Тому на роботі доводилось десятою дорогою обходити бухгалтерію, щоб не зустрітися бува з Ярославою.

- Чого ти ховаєшся? - філософствувала Вірка. - Все одно рано чи пізно доведеться розбиратись.

Та їй добре філософствувать, вона філософський факультет закінчила, а як подумаєш, що треба дивитися Ярославі в очі, як уявиш, що вона скаже… ні, краще вже так.

Цей дачний роман тривав три тижні. Оксана за цей час випле-ла Петрусеві моднячий светр, і він такий красивий в ньому став - просто закачаєшся. А на четвертий тиждень Оксанина мати випросила таки собі на кілька днів Христинку. Таке бувало кілька разів на рік, коли Оксані вже ставало непереливки і вона погоджувалась ненадовго віддати доньку на бабин догляд. Щоправда, потім довго доводилось вибивати з неї хибне виховання, але що поробиш - іноді треба подумати і про себе. Цього разу Оксана, зрозуміло, довго не пручалася і тільки-но скінчила збирати Христинчині речі, як зателефонував Петрусь. Він сам завжди телефонував, бо жив із мамою, а від неї навіть “Альо” Оксана боялась почути.