знайди книгу для душі...
- Праворуч, - підказала моя проводирка, вовтузячись з паском безпеки. - А ви б теж пристебнулись, бо за ремені тут такі штрафи, що мало не буде.
Слушно. Лівою рукою я намацав вгорі біля дверцят язичок паска та через груди протягнув його донизу. Потім, не полишаючи керма, перехопив правицею і спробував навпомацки всунути до замка, але незвичний механізм з першого разу не схотів коритися.
- Я допоможу! - дівчина схилила голову, придивляючись, і раптом здивовано підвела на мене обличчя. - Ой, а що це?
На її долоньці лежала довгаста сережка з камінцем.
Я рефлекторно натиснув на гальма. Ззаду обурено засигналили - кляті буржуї добре попрацювали над механікою: машина колом стала посеред дороги, аж на передні колеса присіла. Я ледь не вдарився грудьми об кермо, а прив’язана дівчина смикнулась, наче лялька. Від різкого руху знахідка злетіла з її руки на підлогу.
В наступну мить ми одночасно нахилилися за нею та, цілком зрозуміло, зіткнулися головами.
- Ой! - моя супутниця схопилася за лоба і раптом захихотіла, немов і справді трапилося щось цікаве.
Посміхнувся і я, чухаючи скроню, але очі нишпорили по підлозі. Де ж ця біда закотилась? Мабуть, я сказав це вголос, бо дівчина, все ще хихочучи, підняла ноги. Спідниця задерлася аж до пупа, і якби не обставини, я б обов’язково звернув на це увагу. Проте сережки ніде не було, тому очі мої займалися головним чином зазиранням у шпаринки за чорним килимком.
- Нема? - спитала дівчина відсміявшись, хоча й не відпускаючи забитого лоба.
- Нема, - розгублено погодився я.
- А це ваше? - спитала вона, опускаючи ноги. Спідниця лишилася на пупі, відкриваючи для огляду мінімалістичні трусики.
- Ні.
- А чого ж ми тоді шукаємо? - І правда, - я скосив око на трусики і знизав плечима. -Хай їй грець.
- Хай. Це, здається, навіть не золото.
Спочатку мені здалося, що сережку загубила та, вчорашня, але зараз, хоч убий, не згадувалось, чи такі були у її вухах, та й чи були взагалі. Це тільки жінки з їхньою маніакальною пам’яттю на дрібниці здатні помічати подібні речі. Але, здається, моя супутниця не впізнала знахідку, тому можна сподіватися, що та не входила до арсеналу її колеги. Принаймні дев’ять шансів з десяти. Машина це прокатна, до мене її брали інші, можливо, жінки… Та й взагалі, мало тут туристів, чи що?
Я знову оглянув свою супутницю, але на обличчі не прочитав нічого небезпечного для себе, жодного натяку згадки, жодного осяяння. Вона, вочевидь, витлумачила мій погляд по-своєму, бо негайно почала обсмикувати спідницю. Господи, ці вічні бабські штучки! А втім, навіть якщо й впізнала, все одно їй не жити.
Машина ображено гарчала, пропускаючи повз себе барвисті туристичні авта. Я відпустив зчеплення та рушив уперед.
- Пристебніться, - подала голос моя гід.
Цього разу маневр із паском вдався без помилок.
- Якийсь ви дивний справді, - додала вона, коли замок задоволено клацнув.
- Це тому, що ви нічого не розповідаєте. За що я вам плачу гроші, га?
Я навіть посміхнувся, досить кривенько, але задовільно. Треба зосередитись, попри все треба зосередитись. Де ж усе-таки поділася ця клята сережка? Обшукаю машину як слід, щойно скінчу сьогоднішню справу.
- А про що ж вам розповідати?
- Як це про що? Про все. От що бачите, про те й розказуйте.
Так, що далі? Далі від’їдемо від міста і зорієнтуємося. Певно, тут є тихі місця, принаймні вчора знайшлося одне.
Вона замислилась, вивчаючи гладенькі круглі схили місцевих гір, що виростали з землі край дороги і за формою нагадували прищі, тільки великі, під саме небо.
Треба триматися ближче до берега. Океанські хвилі та дикий берег - от що зараз потрібно. Я вдивлявся в дорогу, шукаючи невимушеного з’їзду на путівець, але ми, певно, не досить віддалилися від міста.
- Альо! Ви заснули?
- Га? - стрепенулася вона. - Про що я вам розповідала? - Іще ні про що.
- Пробачте. Так от, наш острів має вулканічне походження, і ці гори теж. Колись давно лава виверглася з дна океану і утворила сушу. Вся земля у нас - суцільна лава, тому і колір такий, схожий на золу.
Вона щось підозрює? Навряд чи. Хоча все може бути, краще підтримувати розмову, щоби менше думалося.
- А вулкани у вас є?
- Аякже! - навіть обурилася вона, очі звузились і втратили свій уважний вираз. - Ви що ж, не знаєте?
- Не знаю. Я тут у вас вперше.
Вдалині з’явилися та почали швидко наближатися біленькі будиночки.
- Це що?
- Сусіднє місто.
Звичайно, містом цей десяток садиб можна було назвати тільки з великою натяжкою, але хай буде так.