Слава ЗСУ!

Розділ 7 СОН-6

Він був нудним, немов таблиці Брадіса, і діставав нас за допомогою лабораторних занять на кафедрі радіотехнічних систем, де в кутку, замріяно виставивши носа у далечінь, стовбичив СОН-6, тобто Станція Орудійного Наведення шостої моделі. Вони обидва, а саме професор Земецький та СОН, були відставними військовими, кохалися на ладі, дисципліні та субординації і цим завдавали багато прикрощів бідолашним студентам. Професор полюбляв хвилеводи, грубезні, немов каналізаційні труби, він був схильний іноді поговорити про розподілення вектора Аш у резонаторі на три чверті лямбда, а СОН стояв собі у кутку та допомагав чим міг. Отак, наприклад, між лямбдами та епсилонами питає раптом професор Земецький:

- А навіщо на антені, - і вказує на параболоїд СОНа, - по краях насвердлені отвори?

Дивиться студент - і справді отвори, досить великі, тому одразу на думку спадає бозна-що - поверхневий струм тече, вектор Є загинається, починає студент щось мляво мудрувати і сиплеться, бо насправді там дірочки просто для зменшення ваги. Хвилям, бачте, все одно - що суцільний метал, що з дірками. Або питає професор:

- А навіщо, скажіть, антени фарбують у зелений колір? - і знову на СОН вказує.

А бідолашному студентові вже в голові спливають всі залишки знань - спектрові властивості, частотні зсуви та таке інше, і геть не згадає він, що в нашому славному війську все зелене - і антени, і протигази, і кашкет у маршала. А СОН до нас прийшов саме з війська - невеличкий такий локатор з двигунчиком, трохи схожий на супутникові антени, але значно цінніший, бо що насправді може антена - тільки Ем-Ті-Ві та Сі-Ен-Ен, а СОН свого часу міг без помилки навести гармату на ціль у небі і не хибив навіть перед очима найбільшого начальства, за що й був помічений та після зняття з озброєння відряджений дослуговувати до лабораторії радіотехнічних систем під оруду колишнього полковника Земецького.

От перед ким стояли та червоніли ми з Тетяною, бо через слабку готовність (так і хочеться сказати боєготовність) не мали честі бути допущеними до лабораторних занять.

- Та-ак, - із видимим задоволенням підсумував професор Земецький. - Цього ви теж не знаєте. Ну що ж, на сьогодні можете бути вільними, а наступного разу чекаю на вас у п’ятницю, разом з вечірниками. Тільки вже підготуйтесь як слід.

Виходячи з лабораторії, ми, не змовляючись, показали у спину професорові язика.

- От гадюка! - люто зашепотіла Тетяна. - Знаєш, він один в один схожий на пасічника з нашого села. Теж противний такий. Бабуся казала, що відьмак.

Я причинив двері і голосно підтвердив:

- Не знаю, чи там відьмак ваш пасічник, але цей - падлюга порядна.

Проте, якщо сказати відверто, мене не надто засмучувала перспектива отримати вільних півдня, тим більше що семестр тільки починався і було досить часу на боротьбу з хвостами. До того ж сусіди по кімнаті в гуртожитку продемонстрували кращу підготовку, і таким чином всі чотири ліжка лишалися у повному нашому розпорядженні, і можна було спокійно… Що ми, власне, і робили до кінця пар.

- Ти знаєш… - щасливо посміхнулася Тетяна, відкидаючись на благеньку подушку. - Якщо вдуматись, то не така вже і падлюга пан професор.

Я тут-таки погодився з нею.

А потім ще раз.

Але в п’ятницю довелося замість останньої лекції з диференційних рівнянь готуватися до лаби, закладаючи таким чином фундамент для математичних проблем у майбутньому. Що ж поробиш - чимось завжди треба жертвувати.

- Діаграма направленості параболічної антени має вигляд пелюсток. Пелюстки поділяються на основну та бокові. Затямила?

- Угу.

- Не “угу”, а читай, бо у Земецького не дуже спишеш.

Врешті-решт нам пощастило - чи тому, що й справді підготувалися, чи до вечірнього відділення просто менші вимоги, але за якусь годину від початку лабораторної ми вже склали залік і були допущені до святая святих кафедри - станції СОН-6.

Професор підвів нас до стойки з апаратурою. Його чорні очі, що свердлили простір, немовби випробуючи його на міцність, зупинилися на зеленому залізі і на якусь мить зробилися навіть ніжними - в дивовижному контрасті з сухим завітреним обличчям, суворими тонкими бровами та опущеними кутиками губів, які ніколи не знали посмішки. Колишній полковник Земецький, за теперішнім своїм фахом багато спілкуючись з молоддю, добре розумів недосконалість людей, а тому кохався тільки на техніці.