Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Кобзар 2000. Soft

- А от про цього лоха напишіть. - Мимо нас у зворотному напрямку пронісся лисун із затиснутими в руці грошима. - Відповідаю, що це не його бабки. Подивіться, якби свої, він би зразу дістав, а раз носить порціями, то, скоріше за все, чужі везе, ще й від різних людей. Але зараз лох у такій замазці, що маму рідну поставить, аби відігратися. В результаті попаде все до копійки. - І вам його не жалко?

- Ні, - твердо сказав Федір Іванович. - І вам теж його не жалко.

Дивно, але він був правий.


У вагоні-ресторані за столиком сиділа знайома компанія. Лисуна шулери затисли у самий куток, а четверте, потенційно вільне місце зайняв здоровезний дядько у синіх залізничних штанях і засмальцьованій сорочці.

На обличчі мого супутника не ворухнувся жоден м’яз, коли ми пройшли поруч і зайняли столик у протилежному кутку. Він професійно вибрав місце, з якого мені все було видно як на долоні, а сам сів спиною.

Я з цікавістю розглядала гравців.

- Не так відверто, сонечко, не так відверто, - самими губами проказав Федір Іванович. - Ви їх злякаєте.

Я слухняно відвела очі, проте встигла помітити, що не дивлячись на явно активну гру, карти на столику геть відсутні, зате у великій кількості спостерігаються зім’яті купюри.

- От бачите? - Спитав мій гід. - Вони грають на номерах купюр. Це називається шмен. А цей четвертий, залізничник, називається меблі. Він займає вільне місце. Щоб ніхто сторонній не підсів. - Мій співбесідник пальцем покликав офіціантку. - Щось вип’ємо?

- Ні, дякую. Кави.

- Може, якогось лікеру чи шампанського за знайомство?

- Кави, - я безапеляційно закрила дискусію і ще раз підняла очі на гравців.

Щось мені це нагадувало. Дядьки затискували в руках купюри, щось шепотіли, раділи виграшу, зовсім як діти…

- А, згадала! Ми так в дитинстві грали, у кінотеатрі, на квитках.

- Точно. - підтвердив Федір Іванович. - І навіть правила схожі. А хочете, я покажу вам, як грати зовсім без нічого? Без карт, без купюр і навіть без квитків.

- Давайте.

Все це було досить цікаво, принаймні цікавіше, ніж мій недочитаний роман. Принесли каву, і ми по-змовницькому схилились над філіжанками.

- Очко знаєте? Двадцять одне. Правила ті самі, тільки без карт. Викидаємо на пальцях. Спочатку мені, потім вам. Це називається тюремне очко. В камері карти не завжди є…

- А ви сиділи в тюрмі?

- Бог милував. Але не зарікаюсь… - Він дрібно захихотів, потім стиснув кулаки. - Викидаємо? Раз-два-три.

Ця гра нагадувала дитячу “камінь, ножиці, папір”, тільки треба було лічити пальці. Я зразу викинула собі десять, мій партнер - два. - Іще? - спитав він.

- Зачекайте.

Це виходило дванадцять. А треба - двадцять одне. Зараз що не роби, він викидає десять, тоді у мене перебір, і я програла. Хитро.

- Ні, чекайте, я все зрозуміла. Я неправильно зробила. Можна ще раз?

- Можна.

В той вечір в ресторані йшла велика гра. Поки шулери за столиком роздягали бідолашного лисуна, ми по черзі викидали на пальцях. Я реготала від душі. І навіть не відмовилась, коли Федір Іванович запропонував до кави бананового лікеру. Наше знайомство було остаточно закріплене.

- А що, на пальцях теж можна мухлювати?

- Один київський шпільовий на прізвисько Курсант завжди говорив, що при комунізмі карти будуть скляними. Так-от, я відповідаю, що навіть зі скляними картами, на пальцях і в плюванні на довжину можна лоха обкатати.

- В плюванні… - я уявила, як наші гравці за кутовим столиком взялися плювати в довжину, і ще більше розвеселилася.

- А знаєте, звідки пішло його прізвисько - Курсант?

Я знизала плечима.

- Цей хлопець спеціалізувався на військових. Він вступав у військове училище. Там, самі розумієте, золота молодь, всі діти багатих батьків, є де розмахнутися. І за три-чотирі місяці в інтимній атмосфері Курсант неспіхом вигравав у своїх однокашників, а коли була можливість, то й у викладачів тисяч сорок - п’ятдесят, а під Новий рік спокійно звільнювався.

Я не зрозуміла:

- Як це, вступав до училища?

Федір Іванович насолоджувався моєю реакцією.

- Звичайнісінько. Складав іспити, проходив медкомісію. Курс молодого бійця, таке інше. А наступного року - у наступне училище. І так до кінця призовного віку. Хотів підправити собі рік народження і продовжувати, але як на зло зір упав, бо грати доводилось у казармі, у нелюдських умовах…

- Мамо рідна! - я не могла повірити своїм вухам. Мій старший брат колись вступав до артилерійського, то це була ціла епопея - репетитори, аналізи, щеплення, чоботи…

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!