— Ми з ним навіть не були знайомі.
— То й що? Мені здається, ти зробив усе, чого він хотів: допоміг мені знайти наріжний камінь, розповів про Санґріл, пояснив суть того ритуалу в підземеллі. — Вона помовчала. — Сьогодні дідусь став мені ближчий, ніж був усі ці роки. Знаю, його б це дуже потішило.
Удалині крізь ранкову мряку почав вимальовуватися Лондон. Колись над цим пейзажем височіли Біґ-Бен і Тауерський міст, а тепер їх замінило «Око Мілленіуму» — величезне ультрасучасне оглядове колесо заввишки п’ятсот футів, з якого відкривалась захоплива панорама міста. Одного разу Ленґдон спокусився на цей атракціон, але оглядові кабіни нагадали йому запечатані саркофаги, і він вирішив залишатися на землі і милуватися містом з берегів Темзи, де гуляв свіжий вітерець.
Ленґдон відчув, що рука Софі стискає його коліно. Це вивело його із задуми. Софі дивилась на нього своїми зеленими очима і щось говорила.
— А як ти вважаєш, що нам слід зробити з документами Санґріл, якщо ми їх знайдемо? — пошепки запитала вона.
— Що я вважаю — не має значення, — відповів Ленґдон. — Твій дідусь віддав криптекс тобі. Роби те, що тобі підказує серце. Те, чого хотів би твій дідусь.
— Мені цікаво знати твою думку. Очевидно, в твоєму рукописі було щось таке, що викликало в дідуся повагу й довіру до тебе. Він призначив тобі зустріч. Це велика рідкість.
— Можливо, він хотів сказати мені, що я все написав неправильно.
— Навіщо б він казав мені знайти тебе, якби йому не імпонували твої ідеї? У рукописі ти висловився за те, щоб документи Санґріл оприлюднити чи щоб залишити все, як є?
— Ні за те, ні за інше. Я взагалі про це не висловлювався. У рукописі йдеться про символіку священної жіночності — я простежив її іконографію з найдавніших часів до наших днів. У жодному разі я не натякав, що знаю, де Грааль, і не казав, чи треба ці документи оприлюднити.
— Але ж ти пишеш про це книжку, отже, хочеш поділитися інформацією.
— Є величезна різниця між тим, щоб гіпотетично розглядати альтернативну історію Христа і... — він замовк.
— І чим?
— І тим, щоб показати світові тисячі давніх документів, які засвідчують, що Новий Завіт — це брехня,-
— Але ж ти сам сказав мені, що Новий Завіт ґрунтується на вигадках.
Ленґдон усміхнувся.
— Софі, кожна віра на землі ґрунтується на вигадці. У цьому суть віри — прийняття того, що ми вважаємо істиною, того, чого не можемо довести. У кожній релігії Бога описують за допомогою метафор, алегорій і перебільшень — усі, від давніх єгиптян до сучасних недільних церковних шкіл. Метафори допомагають нашому розумові прийняти неприйнятне. Проблеми з’являються, коли ми починаємо тлумачити власні метафори буквально.
— Отже, ти за те, щоб документи Санґріл довіку залишалися там, де є?
— Я історик. Я проти знищення будь-яких документів, і я б хотів, щоб релігієзнавці мали більше інформації, аби скласти правильне уявлення про виняткове життя Ісуса Христа.
— Виходить, ти проти і того, й іншого.
— Та невже? Біблія — це непорушний дороговказ для мільйонів людей на планеті. Так само, як Коран, Тора і буддистський Канон — дороговкази для людей інших релігій. Якби ти чи я могли викопати десь інформацію, що суперечила б священним історіям ісламу, юдаїзму, буддизму, поганських вірувань, то чи варто було б нам це робити? Чи мали б ми розмахувати прапором і казати буддистам: ми маємо доказ того, що Будда з’явився не з квітки лотоса? Або що Ісуса народила не Непорочна Діва в буквальному сенсі? Хто по-справжньому розуміє свою віру, розуміє також і те, що ці історії метафоричні.
Софі, схоже, з цим не погоджувалась.
— Мої друзі, щирі католики, дійсно вірять, що Ісус справді ходив по воді, справді перетворював воду на вино і що Його народила справді Непорочна Діва.
— Саме це я й маю на увазі, — сказав Ленґдон. — Релігійні алегорії стали частиною нашої дійсності. Мільйонам людей вони додають сили і допомагають стати кращими.
— Але виходить, що їхня реальність — ілюзія.
Ленґдон хмикнув.
— Не більша ілюзія, ніж реальність криптографа-математика, який вірить в уявне число «і», бо воно допомагає йому розгадувати коди.
Софі насупилась.
— Це не чесно.
Вони помовчали.
— То про що ти запитувала? — перепитав за мить Ленґдон.
— Не пам’ятаю.
Він усміхнувся.
— Спрацьовує завжди.
Розділ 83
Годинник із Мікі-Маусом показував майже пів на восьму, коли Ленґдон, Софі й Тібінґ вийшли з лімузина на Іннер-Темпль-лейн і, обминувши кілька будинків, опинилися на невеличкому дворику перед церквою Темпля. Стіни з грубого каменю блищали під дощем, десь нагорі туркотіли голуби.
Церква Темпля побудована повністю з канського каменю. Ця незвична кругла споруда з дивовижним фасадом, вежею в центрі і довгим нефом з одного боку більше нагадує військову фортецю, аніж храм. Церкву освятив 10 лютого 1185 року Гераклій, патріарх Єрусалимський, і вона пережила вісім століть політичних баталій, велику лондонську пожежу, Першу світову війну і серйозно постраждала лише 1940 року від запальних бомб ні
Коментувати
тут. Постів
4.
Останній коментар
Вікторія 08.09.2020
Прочитала на одному подиху. Дуже цікава
книга. Хочеться продовження ))
Виктория 22.03.2020
Очень интересная книга! Большое
спасибо автору)
Приятная концовка и вообще, очень
захватывающая книга! Я в восторге ☺
vk83413580 24.12.2014
Ось це закінчення?
Додати коментар