Слава ЗСУ!

сад? Тоді ми зможемо оцінити становище, перш ніж вийти й на- разитися на небезпеку.
Це була втішна думка. Ленґдон невиразно пригадував, що будинок капітулу — це велика восьмикутна зала, де засідав англійський парламент у ті часи, коли сучасної будівлі парламенту ще не було. Ленґдон якось побував там багато років тому і пам’ятав, що йти туди треба зовнішніми галереями. Він відступив на кілька кроків від могили і роззирнувся.
Зовсім поряд від нефа, з протилежного боку від того, яким вони прийшли, відходив широкий коридор зі склепінчастим дахом. Над ним великими літерами було написано:
До:
Галерей Будинку настоятеля Коледж-холу Музею Монетної палати Каплиці Святої Віри Будинку капітулу
Ленґдон і Софі швидко пройшли попід вивіскою. Вони так поспішали, що не помітили ще одного невеличкого оголошення, в якому адміністрація просила вибачення за те, що окремі приміщення зачинено на реставрацію.
Вони вийшли на обнесений високими мурами критий двір із розсуненим дахом, крізь який падав дощ. В отвір над головами із тихим свистом залітав вітер, наче хтось дмухав над вузькою горловиною пляшки. Зайшовши до однієї з вузьких напівтемних галерей, що тягайся периметром двору, Ленґдон відчув знайомий неспокій, який завжди охоплював його в замкнутому просторі. Такі переходи називають cloisters*, і Ленґдон із сумом відзначив, що саме ці cloisters цілком виправдовують свою історичну спорідненість зі словом «клаустрофобія».
* Cloisters (ангп.) — клостер.
Ленґдон спробував зосередитися на кінцевій меті їхнього маршруту. Орієнтуючись на вказівники, вони з Софі прямували до будинку капітулу. Дощ тепер моросив; у галереї було холодно й мокро від дощу, який забризкував сюди з одного боку між колонами в стіні. Назустріч їм пробігла пара, що поспішала сховатися від негоди. У галереях не залишилося нікого. У дощ і вітер ця частина абатства нікого не вабила.
Вони пройшли східною галереєю ярдів сорок і побачили зліва арку, за якою тягнувся ще один коридор. Саме цей вхід вони шукали, але він був перегороджений парканчиком із вивіскою:
ЗАЧИНЕНО НА РЕСТАВРАЦІЮ Монетна палата Каплиця Святої віри Будинок капітулу
У довгому порожньому коридорі поза парканчиком уздовж стін стояло риштовання. Одразу поряд, праворуч і ліворуч, Ленґдон побачив вхід до Монетної палати і Каплиці Святої Віри. Будинок капітулу був набагато далі, аж у кінці довгого коридору. Навіть звідси Ленґдон бачив, що важкі дерев’яні двері туди настіж розчинені, і простора восьмикутна зала купається в сіруватому денному світлі, що ллється з величезних вікон, які виходять у сад. «Ідіть до будинку капітулу і через південний вихід — до міського саду».
— Ми щойно вийшли зі східної галереї, — сказав Ленґдон, — отже, південний вихід, що веде до саду, має бути там далі праворуч.
Софі вже переступила низенький парканчик і йшла вперед.
Вони заглибились у темний коридор, і звуки вітру й дощу в них за спинами поступово стихли. Будинок капітулу був частково автономною спорудою — окреме приміщення в кінці довгого коридору, яке мало забезпечити конфіденційність парламентських засідань, що колись тут проходили.
— Та він величезний, — прошепотіла Софі, коли вони наблизились.
Ленґдон уже й забув, яка величезна ця зала. Навіть іще не дійшовши до дверей, він побачив крізь відчинені двері неосяжну
підлогу і височенні вікна на протилежній стіні, що здіймалися до склепінчастої стелі. Звідси, безперечно, видно все, що діється в саду.
Переступивши через поріг, Ленґдон і Софі мимоволі примружились. Після напівтемних галерей будинок капітулу здавався солярієм. Вони вже зайшли до зали на добрих десять футів, намагаючись зорієнтуватися, де тут південна стіна, коли зрозуміли, що виходу, який їм пообіцяли, насправді немає.
Вони опинилися у величезному глухому куті.
Скрип важких дверей позаду змусив їх озирнутися, але вже наступної миті двері гучно зачинилися, клацнула засувка. Біля дверей стояв один-єдиний чоловік і спокійно цілився в них із маленького револьвера. Він був огрядний і спирався на пару алюмінієвих милиць.
На мить Ленґдонові здалося, що він бачить сон.
Перед ним стояв Лі Тібінґ.
Розділ 99
Серу Лі Тібінґові було неприємно від того, що він змушений цілитися в Роберта Ленґдона і Софі Неве.
— Друзі мої, — сказав він, — від миті, коли ви минулої ночі переступили поріг мого будинку, я робив усе можливе, щоб уберегти вас від неприємностей. Але через вашу наполегливість я потрапив у складне становище.
Він бачив, що Софі й Ленґдон глибоко вражені і вважають його зрадником, однак був упевнений, що незабаром вони зрозуміють, який ланцюжок подій привів їх усіх трьох до цієї неймовірної розв’язки.
«Я стільки всього мушу вам обом розповісти... ви ще так багато не розумієте».
— Повірте, — продовжив Тібінґ, — я ніколи не планував вплутувати вас. Це ви прийшли до мого будинку. Ви самі знайшли мене.