Слава ЗСУ!

Софі здивувалась.
— Невже ви й справді думаєте, що ми вам допомагатимемо?
— Люба моя, це ж через вас Пріорат не оприлюднив документів. Любов до вас обеззброїла вашого діда перед Церквою. Страх втратити єдину онуку паралізував його. Він не мав нагоди розповісти вам усе, бо ж ви його відштовхували, ви зв’язали йому руки, змушували чекати. Тож тепер ви самі маєте відкрити світові правду. Ви мусите зробити це на спомин про діда.
Роберт Ленґдон облишив спроби зрозуміти, що насправді відбувається. Хоч у голові роїлася тисяча запитань, він знав, що зараз важливо лише одне — вивести звідси Софі живою. Усе почуття провини, яке раніше мучило його через те, що буцімто він вплутав Тібінґа, тепер перенеслося на Софі.
«Я привів ЇЇ до Шато Віллет. Це я в усьому винний».
У Ленґдона не вкладалося в голові, що Лі Тібінґ здатний холоднокровно вбити їх тут, у будинку капітулу, але ж з’ясувалось, що Тібінґ уже вбивав інших під час свого фанатичного пошуку правди. Ленґдон подумав, що в цій віддаленій будівлі з товстими стінами пострілів ніхто й не почує, особливо в такий дощ. «І Лі щойно нам в усьому зізнався».
Ленґдон подивився на Софі. Та була приголомшена. Церква вбила родину Софі, щоб змусити Пріорат мовчати? Ленґдон був переконаний, що сучасна Церква нікого не вбиває. Мало бути якесь інше пояснення.
— Нехай Софі йде, — рішуче сказав Ленґдон, дивлячись Тібін- ґові в очі. — Ми з вами обговоримо це самі.
Тібінґ вимушено засміявся.
— Боюся, що не можу довіритись вам аж настільки. Однак можу запропонувати оце. — Він сперся на милиці і, цинічно продовжуючи цілитися в Софі, витягнув із кишені криптекс. Простягнув Ленґдонові, трохи при цьому похитнувшись.
Той насторожився і не зрушив з місця. «Лі віддає нам наріжний камінь?»
— Візьміть, — сказав Тібінґ і незграбно тицьнув криптекс у бік Ленґдона.
Ленґдон знаходив тільки одне пояснення такого вчинку.
— Ви його вже відкрили. Ви витягнули карту.
Тібінґ похитав головою.
— Роберте, якби я відгадав пароль, то ви б мене більше не побачили: я б сам знайшов Ґрааль і не вплутував би вас. Ні, я не знаю відповіді і відверто в цьому зізнаюся. Перед Граалем справжній рицар упокорює гординю. Він вчиться слухатися знаків, що з’являються на його шляху. Коли я побачив, як ви заходите до абатства, то одразу все зрозумів. Ви тут опинилися не випадково. Ви маєте мені допомогти. Я не женуся за славою. Я служу вищій меті, а не просто догоджаю самолюбству. Ця мета — правда. Людство заслуговує на те, щоб знати правду. Ґрааль знайшов нас усіх і благає, щоб таємницю нарешті відкрили. Ми мусимо зробити це разом.
Попри заклики до довіри й співпраці, Тібінґ не спускав револьвера з Софі. Ленґдон зробив крок уперед і взяв холодний мармуровий циліндр; оцет всередині булькнув. Диски були розташовані безладно: криптекс залишався замкнений.
Ленґдон підвів очі на Тібінґа.
— Звідки ви знаєте, що я його зараз же не розтрощу?
Тібінґ засміявся, і від цього сміху стало моторошно.
— Я мав би раніше здогадатися, що ваша погроза розбити його в церкві Темпля була несерйозною. Роберт Ленґдон ніколи в світі не розіб’є наріжного каменя. Ви ж історик, Роберте. Ви тримаєте в руках ключ до таємниць двох тисяч років історії — втрачений ключ до Санґріл. До вас волають душі усіх рицарів, які згоріли на вогнищах, щоб захистити цю таємницю. Невже ви допустите, щоб їхня жертва виявилась марною? Ні, ви їх підтримаєте. Ви приєднаєтесь до видатних людей, якими захоплюєтесь: да Вінчі, Боттічеллі, Ньютона, — кожен із них уважав би за честь бути зараз на вашому місці. Таємниця наріжного каменя волає до нас. Благає випустити її на волю. Час настав. Сама доля привела нас до цієї миті.
— Лі, я не можу вам допомогти. Я не знаю, як відкрити криптекс. Я бачив могилу Ньютона якихось кілька хвилин. Але навіть якби я й знав пароль... — Ленґдон.замовк, зрозумівши, що бовкнув зайве.
— Ви б його мені не сказали? — Тібінґ зітхнув. — Роберте, я розчарований і здивований, що ви не усвідомлюєте, наскільки мені зобов’язані. Мені ж було значно легше позбутися вас за допомогою Ремі, коли ви тільки прийшли до Шато Віллет. Натомість я ризикував усім, аби тільки повестися з вами благородно.
— Оце ви називаєте благородно? — Ленґдон показав на револьвер.
— Це Соньєр винний, — відказав Тібінґ. — Він та його сене
шалі збрехали Сайласові. Інакше я б добув наріжний камінь без ускладнень. Звідки мені було знати, що великий магістр удасться до таких хитрощів, щоб тільки обдурити мене і довірити наріжний камінь онуці, яка давно з ним порвала? — Тібінґ презирливо глянув на Софі. — Особі, настільки не готовій прийняти це знання, що їй потрібний символог у ролі нянечки. — Тібінґ знову повернувся до Ленґдона. — На щастя, Роберте, ваша участь усе врятувала. Замість того, щоб наріжний камінь навіки залишився в банківському сейфі, ви принесли його мені додому. І
«Куди ще мені було податися? — подумав Ленґдон. — Істориків, що цікавляться Ґраалем, не так багато, а з Тібінґом я як-не-як був знайомий».
Тепер Тібінґ здавався задоволеним із себе.
— Коли я дізнався, що Соньєр, помираючи, залишив вам послання, то зрозумів: вам до рук потрапила цінна інформація Пріорату. Чи це сам наріжний камінь, чи вказівки, де його шукати, — я точно не знав. Але коли поліція сіла вам на хвіст, у мене з’явилась підозра, що ви, можливо, прийдете до мене.
— А якби не прийшли? — суворо запитав Ленґдон.
— Я вже думав, як би краще запропонувати вам допомогу. Так чи інакше, а наріжний камінь мав опинитися в Шато Віллет. Те, що ви самі принесли його до моїх нетерплячих рук, лише підтверджує, що я роблю праведну справу.