Слава ЗСУ!

— Правильно, сказав Ленґдон.
— І ви стверджуєте, що серед сотень символів, які є в каплиці Рослін, ці двоє не трапляються ані разу?
— Я їх не помітив.
— А якщо я вам їх покажу, ви підете спати?
Не встиг Ленґдон відповісти, як Марі Шовель зійшла зі сходів і попрямувала до каплиці. Ленґдон поспішив за нею. Зайшовши досередини, Марі ввімкнула світло і показала на центр підлоги.
— Ось вони, містере Ленґдон. Лезо і чаша.
Ленґдон здивовано дивився на стерту підлогу. І нічого не бачив.
— Тут нічого немає.
Марі зітхнула і рушила знаменитою стежкою, яку протоптали на підлозі каплиці тисячі людських ніг. Ленґдон знову побачив велетенський символ, але однаково нічого не розумів.
— Але ж це зірка Дав...
І змовк на півслові, приголомшений від свого відкриття.
Лезо і чаша.
Сплетені в одне.
Зірка Давида... ідеальне єднання чоловічого й жіночого... печатка Соломона... що позначає Святая Святих, де начебто колись жили Бог і богиня — Ягве і Шекіна.
Ленґдонові знадобилася хвилина, щоб зібратися з думками.
— Цей вірш справді вказує на Рослін. Стовідсотково. Однозначно.
Марі усміхнулась.
— Очевидно.
— А протилежний знак — це чаша, що уособлює все жіноче. — І вона знову накреслила на долоні трикутник.
Коли Ленґдон подумав, що це означає, в нього мороз пішов поза плечима.
— Отже, Святий Ґрааль тут, у підземеллі?
Вона розсміялась.
— Тут хіба що його дух. Одним із найдавніших обов’язків Пріорату було повернути колись Ґрааль на батьківщину, до Франції, де він мав би залишитися навіки. Століттями його возили з місця на місце, щоб уберегти від небезпеки. Дуже негідно. Коли Жак став великим магістром, то постановив собі повернути його до Франції і спорудити йому мавзолей, достойний цариці.
— І йому це вдалося?
Марі посерйознішала.
— Містере Ленґдон, з уваги на те, що ви для мене сьогодні зробили, і як куратор каплиці Рослін можу вас запевнити, що Ґрааля тут уже немає.
Ленґдон вирішив не здаватися.
— Але ж наріжний камінь має вказувати на місце, де Святий Ґрааль захований тепер. Чому ж він вказує на Рослін?
— Можливо, ви неправильно тлумачите його зміст. Пам’ятайте, Ґрааль може вводити в оману. Так само, як і мій покійний чоловік.
— Але ж чіткіше висловитися він просто не міг, — не відсту- пався Ленґдон. — Ми стоїмо над підземеллям, позначеним лезом і чашею, під стелею із зірками в оточенні мистецтва майстрів- масонів. Усе говорить про Рослін.
— Добре, дайте-но я ще раз прочитаю цей загадковий вірш.
Під Росліном Святий Ґрааль жде вас,
На варті лезо й чаша тут весь час.
Серед творінь майстрів вона лежить,
Щоби навік під зорями спочить.
Закінчивши, вона кілька секунд мовчала, а тоді на її обличчі промайнула загадкова усмішка.
— Ох, Жак.
Ленґдон дивився на неї з надією.
— Ви це зрозуміли?
— Як ви щойно пересвідчилися, містере Ленґдон, навіть прості речі можна тлумачити дуже по-різному.
Ленґдон силився збагнути. Схоже, все, що йшло від Жака Соньєра, мало подвійний зміст, але наразі він цього другого змісту не уловлював.
Марі втомлено позіхнула.
— Містере Ленґдон, я вам у чомусь зізнаюся. Мене ніколи офіційно не повідомляли, де тепер перебуває Ґрааль. Але, звісно ж, я була дружиною надзвичайно впливової людини... і моя жіноча інтуїція достатньо сильна. — Ленґдон хотів щось сказати, але Марі йому не дала. — Мені шкода, що після всіх неймовірних старань ви поїдете звідси без чітких відповідей. Проте щось мені підказує, що зрештою ви таки знайдете те, що шукаєте. Одного дня ви раптом прозрієте. — Вона всміхнулась. — І коли це станеться, вірю, що ви, як ніхто інший, берегтимете таємницю.
За дверима почулися кроки.
— А я думаю, куди ви поділися, — сказала Софі й увійшла.
— Я вже збиралася йти. — Бабуся пішла до дверей, де стояла Софі. — Добраніч, принцесо. — Вона поцілувала Софі в чоло. — Не затримуй довго містера Ленґдона.
Ленґдон і Софі подивилися їй услід. Коли Софі повернулась до нього, в її очах вирувало ціле море почуттів.
— Такої розв’язки я не сподівалась.
«Та й хто б сподівався», — подумав Ленґдон. Він бачив, що вона дуже схвильована. Те, про що вона довідалась, повністю змінило її життя.
— Ну як ти, все гаразд? Непросто все це осягнути так одразу.
Вона ледь помітно всміхнулась.
— Я маю родину. Поки що це для мене головне. А про те, хто ми такі і звідки походимо, я думатиму пізніше.
Ленґдон мовчав.
— Ти побудеш у нас? — запитала Софі. — Хоча б кілька днів?
Ленґдон зітхнув. Цього він хотів понад усе на світі.
— Тобі треба побути тут якийсь час із рідними, Софі. Я повертаюсь до Парижа завтра вранці.