Слава ЗСУ!

ку з трупом і теж до нього звернулися по допомогу. Через добу у Ватикані він ледь не розпрощався з життям. Це фото було зовсім інакше, однак щось у цьому всьому видавалося дивно знайомим.
Поліцейський подивився на годинник.
— Мій капітан чекає, месьє.
Ленґдон його майже не чув. Його погляд усе ще був прикутий до фотокартки.
— Цей символ і те, що тіло в такій дивній...
— Позі? — підказав поліцейський.
Ленґдон кивнув, відвів нарешті очі від фото і відчув, як по шкірі пробіг холодок.
— Не уявляю, хто міг таке вчинити.
Поліцейський спохмурнів ще більше.
— Ви не розумієте, месьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цій фотокартці... — він помовчав. — Месьє Соньєр зробив це сам.
РОЗДІЛ 2
За милю від готелю велетенський альбінос на ім’я Сайлас, шкутильгаючи, увійшов до розкішного особняка на вулиці Лабрюйє- ра. Пасок із шипами — «волосяниця» — що його він носив на стегні, вп’явся йому в тіло, а проте душа співала, сповнена почуття виконаного обов’язку перед Господом.
«Біль — це благо».
Увійшовши, він швидко оглянув передпокій. Нікого. Тихо піднявся сходами, щоб не розбудити співмешканців. Його спальня була відчинена — тут ніхто нічого не замикав. Він увійшов, безшумно причинивши за собою двері.
Кімнатка мала спартанський вигляд: гола дощата підлога, простенький сосновий комод, у куті грубе рядно, що служило йому ліжком. Тут він короткочасний гість, однак уже багато років з милості Божої він мав схожий притулок у Нью-Йорку.
«Бог дав мені дах над головою і мету в житті».
Сьогодні Сайлас відчув, що нарешті почав віддавати борг. Він швидко підійшов до комода, витягнув з нижньої шухляди мобільний телефон і набрав номер.
— Слухаю, — відповів чоловічий голос.
— Учителю, я повернувся.
— Говори, — наказав голос, у якому чулося задоволення.
— Усі четверо — покійники. Три сенешалі... і сам великий магістр.
На мить запала тиша, наче на тому кінці молилися.
— То, як я розумію, ти довідався все, що треба?
— Усі четверо розповіли те саме. Незалежно один від одного.
— І ти їм повірив?
— Усе так сходиться, що це не може бути збігом. \
Співрозмовник полегшено зітхнув. \
— Чудово. Кажуть, це братство дуже ревно береже свої таєм-\ ниці, і я боявся, що нічого не вийде. /
— Страх смерті — потужний стимул. )
— Що ж, сину, розкажи мені те, що я повинен знати.
Сайлас розумів: інформація, яку він добув від своїх жертв,
справить величезне враження.
— Учителю, всі четверо підтвердили, що існує той самий clef de vo?te... легендарний наріжний камінь.
Він почув, як Учитель затамував подих.
— Наріжний камінь. Точнісінько, як ми й здогадувались.
За легендою братство створило своєрідну карту з каменя — clef de vo?te... або наріжний камінь — це була плита із вигравіруваними на ній вказівками, як відшукати найбільшу таємницю... інформацію настільки потужну, що задля її охорони, власне, й існувало це братство.
— Тепер, коли цей камінь уже в нас, — мовив Учитель, — то лишився один, останній крок до мети.
— Ми ще ближче до неї, ніж ви думаєте. Камінь тут, у Парижі.
— У Парижі? Не може бути. Це надто просто.
Сайлас розповів усе, що трапилося того вечора.... як усі його чотири жертви за мить до смерті відчайдушно намагалися вря
тувати своє нечестиве життя, продавши таємницю. Кожен розповів Сайласові ту саму історію — що наріжний камінь хитромудро захований у потаємному місці всередині одного зі старовинних паризьких храмів — церкві Святої Сульпіції.
— У Божому храмі, — вигукнув Учитель. — Як вони з нас глузують!
— Вони глузують з нас століттями.
Учитель замовк, наче насолоджуючись тріумфом. Нарешті мовив:
— Ти зробив велику справу для Бога, сину. Ми чекали на це багато століть. Мусиш знайти цей камінь для мене. Негайно. Цієї ж ночі. Розумієш, що поставлено на карту.
Сайлас розумів, однак Учитель тепер вимагав неможливого.
— Але ж ця церква — фортеця. Особливо вночі. Як я туди проникну?
Упевненим тоном людини, наділеної величезною владою, Учитель пояснив, що треба зробити.
Закінчивши розмову, Сайлас аж тремтів з нетерпіння.
«За годину, — казав він собі, вдячний Учителеві за те, що той дав йому час відбути належну покуту, перш ніж увійти до храму Божого. — Я мушу очистити душу від скоєних гріхів». Сьогодні він грішив задля святої мети. Війни проти ворогів Божих точилися століттями. Прощення було гарантовано.
Проте Сайлас знав: для очищення потрібна пожертва.
Він опустив штори, скинув одяг і став на коліна посеред кімнати. Подивився на волосяницю, що стягувала йому ногу. Всі вірні послідовники «Шляху» носили таку річ — шкіряний пасок з гострими металевими шипами, які впиваються в тіло, щоб постійно нагадувати про страждання Ісуса. Крім того, цей біль допомагав угамувати бажання плоті.
Хоч сьогодні Сайлас носив свою волосяницю довше належних двох годин, він розумів: цей день особливий. Ухопив пряжку і затягнув пасок тугіше. Скривився, коли шипи глибше вп’ялися йому