Слава ЗСУ!

путь. Спеціальні закони, що захищали недоторканність приватного життя, робили ці сейфи недоступними для поліції, і самі нони були прив’язані до номерних рахунків, а не до конкретних імен. Тож злодії могли спати спокійно, знаючи, що викрадені і (інності перебувають у надійному місці і що вистежити за ними їх самих неможливо.
Софі зупинила авто перед масивною брамою, що перегороджувала під’їзд до банку — вимощену цементом похилу доріжку, яка спускалася під будинок. Відеокамера над брамою дивилася просто на них, і Ленґдонові здалося, що, на відміну від відеокамер у Луврі, ця відеокамера справжня.
Софі опустила вікно і глянула на екран, вмонтований біля брами з боку водія. На ньому були вказівки сімома мовами. Першою йшла англійська:
ВСТАВТЕ КЛЮЧ
Софі витягла з кишені золотий ключ із вирізаними лазером зарубками і знову подивилась на екран. Під ним був трикутний отвір.
— Щось мені підказує, що ключ підійде, — зауважив Ленґдон.
Софі встромила ключ в отвір так, що весь його трикутний стрижень зник усередині. Очевидно, цей ключ не треба було повертати: брама відразу відчинилася. Софі відпустила гальма, і авто покотилося похилою доріжкою до наступної брами, біля якої теж був екран. Перша брама тим часом зачинилися, і вони опинилися в пастці, наче корабель у шлюзі.
Ленґдонові це відчуття не подобалося. «Сподіваймося, що друга брама теж відчиниться».
На другому екрані була вже знайома команда:
ВСТАВТЕ КЛЮЧ
Софі встромила ключ, і брама миттю відчинилась. За кілька секунд вони вже котили цементованою доріжкою у саме черево банку.
Підземний гараж був невеликий, розрахований приблизно на дванадцять автомобілів, у ньому горіло тьмяне світло. У його
протилежному кінці Ленґдон розгледів головний вхід до банку. Бетонною підлогою тягнувся червоний килимок, він вів до величезних дверей, неначе викутих із суцільного бруска металу.
«Ось вам подвійний зміст, — подумав Ленґдон. — Ласкаво просимо і водночас стороннім вхід заборонено».
Софі припаркувала авто поблизу входу й заглушила двигун.
— Зброю краще залиш тут.
«Із задоволенням», — подумав Ленґдон і поклав револьвер під сидіння.
Вони вийшли з авта й попрямували червоним килимком до сталевих дверей. Ці двері не мали клямки, але збоку на стіні був іще один трикутний отвір. Цього разу не давалося жодних вказівок.
— Нетямущим вхід заборонено, — сказав Ленґдон.
Софі нервово засміялась.
— Ходімо. — Вона вставила ключ в отвір, і двері з тихим гудінням відхилилися досередини. Софі й Ленґдон глянули одне на одного й увійшли. Двері відразу ж глухо зачинилися.
Такого інтер’єру, як у вестибюлі Депозитарного банку Цюриха, Ленґдонові ще не доводилось бачити. Якщо більшість банків в оздобленні своїх приміщень обмежувалися полірованим мармуром і гранітом, то тут стіни суцільно вкривав метал.
«Цікаво, хто в них дизайнер, — подумав Ленґдон. — “Еллайд Стіл”*?»
Софі теж була вражена. Вона з острахом роззиралася навколо.
Усюди був тільки сірий метал. Підлога, стіни, стійки, двері, навіть крісла у вестибюлі — усе наче відлите з металу. Враження це справляло незабутнє. Відвідувачам відразу ставало зрозуміло: вони заходять до сховища.
За стійкою стояв високий чоловік. Коли Софі з Ленґдоном увійшли, він вимкнув маленький телевізор, який дивився перед тим, і привітно їм усміхнувся. Попри непомірно розвинуті м’язи
«Еллайд Стіл» — всесвітньо відома сталеливарна корпорація.
й револьвер на поясі, у його голосі чулася вишукана ввічливість швейцарського службовця.
— Bonsoir, — привітав він гостей. — Добрий вечір. Чим можу допомогти?
Таке двомовне привітання було хитромудрим нововведенням у європейських закладах. Воно ні до чого не зобов’язувало і давало відвідувачеві змогу відповісти тією мовою, якою йому було зручніше. Але Софі не відповіла жодною. Вона просто виклала на стійку золотий ключ.
Чоловік подивився на нього й миттєво виструнчився.
— Так, звичайно. Ваш ліфт — у кінці коридору. Я зараз попереджу там когось, щоб вас зустріли.
Софі кивнула й забрала ключ.
— Котрий поверх?
Чоловік подивився на неї здивовано:
— Ключ сам визначить поверх, коли ви викличете ліфт.
Софі чарівно всміхнулась:
— Ай справді.
Охоронець подивився услід новоприбулим гостям. Він бачив, як вони підійшли до ліфта, встромили ключ в отвір на стіні, зайшли досередини й зникли з очей. Щойно двері ліфта зачинилися, він схопив телефон. Але він не збирався нікого попереджати про відвідувачів — у цьому не було потреби. Клерк, що чергував біля сейфів, отримував попередження автоматично, коли клієнт тільки-но встромляв ключ обіч першої брами назовні.
Натомість охоронець телефонував нічному менеджерові банку. Почувши гудки, він знову ввімкнув телевізор і втупився в екран. Сюжет новин, який він дивився, саме закінчувався. Але це не мало значення. Він іще раз подивився на два обличчя, про які йшлося в новинах.
— Слухаю, — почувся в слухавці голос менеджера.
— Маємо проблему.
— Що трапилось?
— Французька поліція розшукує двох людей.