Слава ЗСУ!

— Далі ти можеш іти сама, — сказав він. — Дорога весь час іде схилом.

Дівчина крадькома кинула погляд на виблискуючу піраміду по той бік ущелини: замок Імш височів на тлі засніженого схилу як цитадель мовчання і зла.

— Конане з Гхора, невже ти чарівник, що переміг Чорних Чаклунів з Імша? — запитала Жазміна, коли вони спускалися стежиною.

— Це все пояс, який мені дав Хемса перед смертю, — відповів кімерієць, підтримуючи дівчину. — Так, він трапився мені дорогою. Це незвичайний пояс, я покажу його тобі, коли буде вільний час. Проти деяких заклять він виявився безсилий, але проти більшості з них вельми мені допоміг, хоча добрий кинджал — найкраще закляття.

— Якщо ти за допомогою пояса переміг володаря, — сказала Жазміна, — то чому не пощастило з ним Хемсі?

Конан похитав головою.

— Хто знає? Хемса був слугою володаря, можливо, це й ослабило його сили. Наді мною він не мав такої влади, як над Хемсою. Та я б не сказав, що я його подолав. Щоправда, зін утік, а все ж я боюся, що ми з ним ще зустрінемося. Хотілося б, щоб від його володінь нас відділяла якомога більша відстань.

Він зрадів, знайшовши стриножених коней біля тамарисків — там, де їх залишили. Швидко відв’язав їх, осідлав чорного жеребця і посадив перед собою дівчину. Решта коней, набравшись сил на випасі, дружно рушили за ними.

— А що тепер? — запитала вона. — В Афгулістан?

— Як би не так! — сумно посміхнувся він. — Не знаю хто, можливо, губернатор, убив сімох моїх вождів. Мої бовдури, афгули, гадають, що я маю з цим щось спільне. Доки я не зможу переконати їх, що вони помиляються, вони переслідуватимуть мене, як пораненого шакала.

— А що зі мною? Якщо вожді мертві, я тобі як заручниця більше не потрібна. Ти уб’єш мене, щоб помститися за них?

Він блиснув очима і розсміявся, почувши таке безглузде припущення.

— Їдьмо до кордону, — сказала вона. — Там афгули тобі погрожувати не будуть…

— Атож, прямо на вендійську шибеницю.

— Але я королева Вендії, — нагадала вона йому. В її голосі на мить з’явилися владні інтонації. — Ти врятував мені життя. Одержиш за це винагороду.

Це прозвучало не так, як вона хотіла, і лише викликало в Конана обурення.

— Прибережи свої винагороди для своїх придворних покручів, князівно. Якщо ти хазяйка рівнин, то я — хазяїн гір і не зроблю ні кроку до вендійського кордону!

— Ти був би там у безпеці… — сказала вона з недовір’ям.

— А ти знов стала б Деві, — перервав він її. — Ні, дякую, віддаю перевагу тобі такій, яку бачу тепер — жінкою з плоті й крові, що їде зі мною в сідлі.

— Але ж ти не можеш мене затримати! — вигукнула вона. — Не можеш…

— Почекай і переконаєшся! — сказав він гірко.

— Але1 я заплатила б тобі величезний викуп.

— До біса твій викуп! — сказав він грубо, міцно обіймаючи її. — У всьому королівстві Вендії не могло б знайтися нічого, що я хотів би замість тебе. Я викрав тебе, ризикуючи життям, і, якщо твоя челядь хоче тебе повернути, хай приїздять у Забар і відберуть силою.

— Але ж у тебе немає людей! — вигукнула вона. — Тебе переслідують. Як ти захистиш себе, не говорячи вже про мене?

— Є ще у мене друзі в горах, — відповів він. — Вождь куракчаїв заховає тебе в надійному місці, поки я не домовлюся з афгулами. Якщо вони не захочуть мене вислухати, то — в ім’я Крома! — поїду з тобою на північ, до степових розбійників. Перш ніж потрапити на схід, я був їхнім вождем. Я тебе зроблю королевою Вільного Степу!

— Не хочу, — опиралася вона. — Ти не можеш мене примусити…

— Якщо це тобі так неприємно, — сказав він, — чому ти зі мною тоді цілувалася?

— Навіть королева може бути всього лише жінкою, — відповіла вона, почервонівши. — І тому, що я — королева, я мушу перш за все жити інтересами мого королівства. Не вези мене в чужі краї. Повертайся зі мною у Вендію.

— А ти зробиш мене своїм королем? — запитав він, іронічно посміхаючись.

— Але звичаї… — зам’ялася вона, а Конан зі сміхом перервав її:

— Так, звичаї цивілізованих людей не дають тобі змоги зробити те, що ти хотіла б. Вийдеш заміж за якогось старого, зморшкуватого короля з рівнини, а в мене свій шлях…

— Але ти можеш поїхати в моє королівство, — безпорадно повторила вона.

— Навіщо? — запитав він зі злістю. — Протирати штани на золотому троні й слухати лестощі дурнувато усміхнених підлабузників в оксамитовому вбранні? І що тобі це дасть? Слухай: я народився в горах Кімерії, де живуть варвари. Був найманим солдатом, корсаром, розбійником, робив сотні інших речей — таких самих. Хто ще з королів об’їздив стільки країн, провів стільки битв і здобував такі трофеї, як я? Я приїхав до Гулістану, щоб зібрати орду і спустошити південні королівства, у тому числі й твоє. Те, що я став вождем афгулів, було лише початком. Коли мені вдасться з ними помиритися, протягом року за мною піде ще якась дюжина інших племен. Якщо ні — повернуся в степ і грабуватиму прикордоння Турану. А ти поїдеш зі мною. До біса твоє королівство, обходилося ж воно якось, коли тебе ще не було на світі!