Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Він подумав про Яру, і ця думка позбавила його неабиякої частки самовпевненості, з якою він почав було відчиняти двері. Проте за дверима виявилися лише срібні сходинки, тьмяно освітлені падаючим невідомо звідки матовим світлом, які вели кудись униз. Конан спускався сходами, тримаючи меч напоготові й напружено прислухаючись, але до його вух не долинало жодного звуку. Нарешті він дістався до дверей зі слонової кістки, оздоблених сердоліками. Кімерієць зупинився перед ними і знову прислухався. Ані найменшого шереху, лише тонкі цівки диму вибивалися з-під дверей, подразнюючи його ніздрі незнайомим екзотичним запахом. Круті сходи вели далі вниз, ховаючись у темряві. Конана охопило дивне відчуття: йому здалося, що він — єдина жива істота в цій таємничій вежі, населеній лише духами та примарами.
Двостулкові двері безшумно розчинилися від його поштовху, і варвар обережно ступив на блискучий поріг, готовий, подібно до вовка, будь-якої миті відбити атаку або втекти, якщо супротивник виявиться набагато сильнішим за нього. Перед його очима постала велика кімната з позолоченим куполоподібним склепінням, її стіни було викладено зеленим нефритом, а підлогу зі слонячої кістки вкривали товсті килими. З підвішеного на золотому триніжку кадила курився гострий пахучий димок, за ним на мармуровому постаменті стояв якийсь дивний ідол18. Конан здивовано роздивився його з усіх боків, — тіло цієї незрозумілої істоти нагадувало людське, хоча шкіра мала зеленуватий відтінок; а от непропорційно велика потворна голова була зовсім не схожа на голову людини: така могла привидітися лише в жахливому сні. Кімерійцеві впали в очі широкі звислі вуха та гнучкий хобот, з обох боків якого стирчали великі білі бивні із золотими кульками на кінцях. Очі потвори були заплющені — здавалося, вона спала.
“Ось чому лігво Яри називають Вежею Слона!” — подумав Конан. Справді, голова ідола нагадувала голову описаної волоцюгою-шемітом тварини. “Ось він який, бог Яри! Але якщо це так, то де ж іще бути Серцю Слона, як не в цій статуї?” Конан, не зводячи очей з ідола, зробив крок уперед. І раптом побачив; що повіки потвори ворухнулися. Кімерієць застиг на місці. “Це не статуя — це жива істота! Я в пастці!” — майнуло в його голові.
Хобот чудовиська звівся вгору, але погляд його розплющених очей залишився порожнім. Варвар зрозумів, що монстр сліпий, і це відкриття повернуло йому здатність діяти — він почав Поволі відступати до дверей. Але чудовисько вже почуло його, воно смикнуло хоботом і щось пробубоніло глухим монотонним голосом. Охоплений жахом кімерієць зрозумів, що горло цієї химерної істоти не було створене для людської мови.
— Хто ти? Ти знову прийшов катувати мене, Яро? Невже цьому ніколи не буде кінця? Коли ж ти, нарешті, перестанеш мене мучити?
Із очей сліпця потекли сльози. Конан, уважніше придивившись до тіла, що покоїлося на мармуровому ложі, помітив на ньому сліди жорстоких тортур. Жалюгідний вигляд схудлого тіла, колись, певне, такого ж сильного та спритного, як і його власне, викликав у нього співчуття, хоча це відчуття зовсім не властиве було його натурі. Він і гадки не мав про те, ким була ця сліпа потвора, але її відчай знайшов відгук у суворому серці кімерійця. Він збагнув, що бачить жертву жахливої трагедії, і йому стало соромно, немов провина всього людства звалилася на його плечі.
— Я не Яра, — сказав він тихо. — Я всього лише злодій і не заподію тобі лиха.
— Підійди ближче… хочу до тебе доторкнутись, — прогуділа істота, і юнак довірливо підійшов, зовсім забувши про голий меч у своїй безсило опущеній руці.
Хобот витягнувся й обережно погладив обличчя та плечі варвара, його дотик був легким і м’яким, схожим на торкання дитячої руки.
— Ти не з цього підлого племені, — видихнула істота. — У тебе чисті риси обличчя, як у сина степів. Я знаю твій народ, давко знаю, ще відтоді, коли він носив інше ім’я, а в небо поривалися шпилясті вежі назавжди зниклих цивілізацій. У тебе кров на руках.
— Павука з тієї кімнати й лева з саду, — буркнув Конан.
— Сьогодні вночі ти вбив також людину, — наполягала істота, — і на даху вежі… теж… я відчуваю смерть.
— Ти маєш рацію, — пробурмотів Конан. — Там лежить труп короля злодіїв, убитого павуком.
— Так! Так! — тремтячий монотонний голос заворожував. — Кров у таверні й кров на даху — я знаю, я відчуваю це. Третя жертва створить чаклунство, яке й не снилося Ярі! О так, присягаюся зеленими богами Ягг, це буде велике чаклунство, чаклунство звільнення!
Сльози знову потекли з незрячих очей, а змучене тіло здригнулось, насилу підкоряючись схвильованому господареві. Конан приголомшено дивився на це. Сліпий трохи заспокоївся й вів далі:
