Слава ЗСУ!

— Хто ви? — запитала дівчина стигійською, її голос був високим і мелодійним. — Як ви сюди потрапили? З неба звалилися?

— А ти хто така? — запитанням на запитання грубо відповів варвар.

— Мене звуть Таліс, — сказала дівчина. — Я родом зі Стигії. Але розкажіть мені, нарешті, як ви потрапили до цього міста? Не може ж того бути, щоб ви прийшли сюди з доброї волі.

— Не може бути, говориш! — спалахнув кімерієць. — Це того, що ми тут бачимо, не може бути! Ми ледве дісталися сюди на заході сонця, ледве живі від голоду і спраги. Біля воріт валявся якийсь труп, який через пару хвилин напав на мене з мечем у руках. Ми зайшли до палацу й бачимо — стіл заставлений їжею та глеками з вином. Потім натрапили на сплячого чоловіка, який раптом зник, коли його накрила якась тінь… — кімерієць уважно спостерігав за дівчиною і помітив, що та зблідла, — накрила, отже, тінь, а потім…

— Що потім? — стигійка явно подолала страх. — Кажи ж! Я чекаю!

— Гм, я теж чекаю. Мені здавалося, що ти залементуєш і кинешся навтіки. Коли я розказав це ж саме твоєму приятелю в пурпурній туніці, він завив від жаху і тільки його й бачили.

— Ах, значить, це він так кричав, — знизала вона білосніжними плечима. — Бовдур! Від долі не втечеш! Тог скрізь знайде, коли настане час.

— Хто такий Тог? — запитав Конан з ноткою невпевненості в голосі. Вона оглянула його таким викличним поглядом, що щоки Натали залило темним рум’янцем, а перлисті зубки зі злістю прикусили ніжну губку.

— Сядьмо на цю канапу, — запропонувала Таліс, — і я розкажу тобі про все. Перш за все назвіть мені ваші імена.

— Я Конан-кімерієць, — відповів варвар. — Її звуть Натала, вона бритунка. Але я не збираюся сидіти на канапі й гадати, звалиться мені ця тінь на шию чи ні!

Вона дзвінко розсміялася і граційно опустилася на м’яке ложе.

— Чи бачите, — сказала вона з удаваним спокоєм у голосі, — втікати від Тога — марна справа. І той, кого ви бачили, теж не уникнув своєї долі.

Конан пробурчав щось і сів на край канапи, витягнувши, проте, шаблю і тримаючи її напоготові на колінах. Поряд з ним, підібгавши під себе ноги, влаштувалася Натала. Вона з ненавистю поглядала на прекрасну Таліс, відчуваючи себе поряд із нею нікчемною поганулею; не залишилися непоміченими нею також ті полум’яні погляди, якими обпалювала могутнього варвара юна стигійка.

— Розкажи нам про місто, — попросив кімерієць. — Що за люди живуть тут?

— Ксутал — стародавнє місто. Кілька століть тому одне з племен, що кочували пустелею, знайшло оазис і залишилося в ньому жити. Коли саме це трапилося, городяни вже не пам’ятають.

— Городяни не пам’ятають… Отже, тут усе ж таки живуть люди?

— Так, живуть. Їх не надто багато, але більше, ніж ти думаєш. Ксутал — місто, в якому стоїть одна-єдина споруда, оскільки всі будівлі за цими фортечними стінами сполучені тисячами коридорів і переходів, і ви могли б годинами і навіть цілодобова блукати залами й ні з ким із жителів міста не зустрітися. Але їх тут сотні…

— Як же це? — здивувався Конан.

— Чи бачите, городяни звичайно сплять, усе їхнє життя минає в снах, набагато реальніших для них, аніж дійсність. Вам, певне, доводилося чути про чорний лотос? Немає на землі отруйнішої рослини. Але предки ксуталійців навчилися так обробляти його сік, щоб він приносив їм не смерть, а сни — фантастичні, барвисті, дивні, — і відтоді городяни живуть виключно цими снами. Вони іноді прокидаються — їдять, п’ють, кохаються — і знову повертаються у свої сни, іноді не доторкнувшись навіть до їжі на столах. До одного з таких столів ви, певне, й потрапили…

— А що вони їдять? — перебив її Конан. — Щось я не помітив ані полів, ані виноградників. А де їхні сади, ферми?

— О, вони мудреці, ці ксуталійці, або, точніше, їхні предки були мудрецями. Вони одержують їжу з води й повітря, використовуючи сонячну енергію. Хто знає, до чого вони додумалися б, коли б не згубили їх лотосні сни. На щастя, до того, як вони захопилися ними поголовно й безоглядно, місто вже було збудоване. Ви звернули увагу на алмази, що світяться? Варто потерти такий камінь пальцем, і він спалахує. Потреш знову — гасне. І це лише дещиця стародавніх знань, багато з них уже давним-давно втрачено. Втім, навіщо їм це в їхніх схожих на смерть снах?

— Отже, цей тип біля брами теж спав? — запитав кімерієць.

— Звичайно, поза всякими сумнівами. Людина, що поринула в сон, дарований соком лотоса, подібна до мертвої. Їхні тіла ніби вмирають, а душі тим часом мандрують у чудових видивах. Бідолаха біля брами був стражником — вони всі тут несуть варту по черзі, такий уже звичай, проте відтоді, як була зведена ця стіна, через міську браму не ввійшов жоден чужинець… То ж хіба дивно, що вони сплять на варті?