Слава ЗСУ!

У голові дівчини промайнула думка, що вона, ймовірно, вже збожеволіла — адже ніщо і ніхто не може дивитися одночасно зверху і знизу, з бездонної прірви й із запаморочливої висоти. А було саме так: це щось дивилося на неї звідусіль. І в той же час — і вона знала це абсолютно точно — воно було реальним, відчутним, цілком матеріальним, а коли її навіть обманював зір, то аж ніяк не тіло, яке раптом відчуло холодний дотик чи то лапи, чи то щупальця. Те, що проповзло по її нозі, було холодне, але разом із тим палило, немов розжарене вугілля, було слизьке і в той же час шорстке — воно абсолютно відрізнялося від чого б то не було, що хоч раз торкалося її тіла. Натала скрикнула від огиди. В цьому дотику сконцентрувалося все найгидкіше, найбрудніше, що нагромадилося серед покидьків земного життя з дня його зародження. Вона відчувала таку огиду, про яку доти не мала уявлення. Тепер вона виразно усвідомлювала, що це чудовисько може бути чим завгодно, якою завгодно формою життя, але тільки не безмозкою примітивною твариною.

Несамовитий вереск дівчини розітнув тишу, коли це щось невідоме потягнуло її до себе, вивертаючи суглоби й розриваючи напружені до межи м’язи і сухожилля рук, — але раптом десь високо вгорі почувся тріск, якась величезна маса промайнула в повітрі й упала на плити підлоги.

3

Коли Конан-кімерієць побачив гобелен, що розгладжувався, він із диким гарчанням кинувся на стіну, ніби хотів знести її одним ударом свого величезного тіла. Удар був такої сили, що, певне, поламав би кістки будь-якої іншої людини, проте варвар лише відскочив від стіни як м’ячик, зірвавши з неї гобелен. Його очам відкрилася абсолютно гладенька, монолітна поверхня. У нестямі від злості, він махнув шаблею, немов збирався посікти на шматки мармурову перешкоду, але почув за спиною шерех і озирнувся. Його смагляве обличчя було блідим від люті, що не знаходила виходу.

За ним стояли десятка два чоловіків у пурпурних туніках і з жовтуватими лицями. Кожен із них тримав у руці короткого меча. Коли Конан озирнувся, вони накинулися на нього, щось гнівно волаючи. Він не намагався ні заспокоювати їх, ні пояснювати, оскаженілий через зникнення дівчини, він діяв так, як діяла б на його місці будь-яка інша людина гіборійської ери.

Конан із лютим ревом кинувся назустріч, його шабля свиснула в повітрі, відбиваючи убік чийогось меча, і ось уже з голови першого нападника бризнули мізки. Зігнувшись по-котячому, Конан ударив знову, чиясь рука, що судорожно чіплялася за руків’я меча, відрубана в зап’ясті, злетіла по крутій дузі в повітря, тягнучи за собою кривавий хвіст, немов комета. Навіть частку секунди не згаяв Конан, коли легким рухом ухилився від воїнів, що одночасно нападали на нього, — і ось уже меч одного з них по руків’я занурився в груди другого.

Побачивши це, ксуталійці закричали від жаху, а варвар розсміявся хрипко, переможно й пірнув під чиюсь руку. Ринув яскраво-червоний струмінь, і ще один воїн у пурпурній туніці звалився додолу, затискаючи руками величезну рану в животі. Ксуталійці завили, немов вовки, що наздоганяють здобич. Незвиклі до ратних змагань, отупілі від своїх лотосових снів, вони безнадійно програвали швидкому, немов блискавиця, варвару, в якому сталеві м’язи і високорозвинений, чітко працюючий мозок складали єдине ціле. Його супротивники, плутаючись один в одного під ногами, завдавали ударів або надто пізно, або надто рано, розтинаючи мечами порожнє повітря. Кімерієць же двоївся, троївся, зникав в одному місці, аби тут же з’явитися в абсолютно іншому, невловимий, немов ртуть, недоступний мечам ворогів, а тим часом криве лезо його шаблі щомиті загрожувало смертю — і виконувало погрози.

Але, хоча й незграбні та нерозторопні, жовтолиці воїни не були боягузами. Вони кружляли коло варвара, грізно кричали й рубали короткими мечами, а з усіх боків до кімнати вбігали через навстіж розчинені двері все нові й нові городяни, розбуджені незвичним для їхнього слуху шумом.

Конан, зі скроні якого вже лилася кров, змахнув у черговий раз шаблею, одним ударом поклав, немов косар пшеницю, кількох ворогів і озирнувся на всі боки, вибираючи шлях відступу. Тієї ж миті на одній зі стін розсунулася драпіровка й прочинилися потайні двері, за ними видніли широкі сходи з зеленуватого каменю, на верху яких стояв чоловік у розкішному шовковому вбранні, моргаючи, немов спросоння. Кімерієць, не вагаючись ані секунди, одним стрибком подолав брязкаюче мечами коло і помчав до сходів. Троє воїнів перегородили йому шлях, три мечі блискавками майнули над його головою — і тут же впали, кімерієць же, не затримуючись, мчав угору сходами, а за ним гналася зграя переслідувачів, спотикаючись об тіла потятих. Один із нещасних лежав обличчям униз у калюжі крові й мозку, другий намагався підвестися на руках, залитих кров’ю, що цебеніла з перерізаного горла, третій, тихо скавулячи, немов собака, притискував до грудей кривавий обрубок правої руки.