Слава ЗСУ!

— Великий, певне, як слон, — пробурмотів Конан, ніби вгадавши її думки. — Якась чортівня…

З гущавини листя з’явилася морда, якої не побачиш і в жахливому сні. Роззявлена паща відкривала ряд важких пожовтілих ікол. Зморшкувата морда належала ящеру. Величезні більма, ніби збільшені у тисячу разів очіудава, нерухомо втупилися в людей, які притиснися до скелі і самі немов скам’яніли. Кров покривала обвислі лускаті губи і скрапувала вниз.

Голова — більша від крокодилячої — гойдалася на довгій броньованій шиї, круг якої коміром на всі боки стирчали рогові шпильки, а потім, ламаючи кущі й дерева, виповз величезний барилоподібний тулуб на коротеньких ногах. Білясте черево волочилося майже по землі, а колючий хребет здіймався так високо, що навіть Конан, зіпнувшись на кінчики пальців, не зміг би до нього дотягтися.

Довгий, увінчаний шпилькою, як у величезного скорпіона, хвіст тягнувся далеко позаду.

— Назад на скелю, швидко! — Конан підштовхнув дівчину. — Не схоже, щоб він міг лазити по скелях, але коли стане, на задні лапи, то дістане нас…

Чудовисько рушило до них, ламаючи кущі й молоді дерева, а вони майнули до вершини, як листя за вітром. Валерія озирнулась і побачила, що страшний гігант стоїть, немов стовп, на задніх лапах, як і передбачав Конан. Її охопила паніка. У вертикальному положенні тварюка здавалася ще більшою, а морда ящера сягала нижніх гілок гігантських дерев.

Тоді залізна рука Конана вхопила її за плече й зі страшенною силою потягла в зелене переплетіння гілок, а потім аж на гору — саме тоді, коли передні лапи чудовиська гуркнули об скелю, яка затремтіла від удару.

Одразу ж слідом за утікачами висунулася величезна голова. Вони з жахом дивилися на обрамлену зеленню страшну, з роззявленою пащею й палаючими очима, морду. З тріском захлопнулася паща, і голова сховалася, немов занурилася в озеро. Крізь поламані гілки вони роздивилися, що чудовисько сіло на задні лапи й витріщилося на них.

Валерія затремтіла.

— Довго він тут сидітиме?

Конан штовхнув череп, що валявся серед листя.

— Цей бідолаха виліз сюди, рятуючись від нього чи його родича. І помер із голоду. Кістки цілі. Ясно, це той самий дракон, про якого чорношкірі розказують легенди. А якщо так, то від нас він так просто не відчепиться.

Валерія журливо подивилася на нього, забувши про недавню сварку. Вона намагалася приборкати страх. Не раз показувала вона свою відвагу на морі й на суші — на слизьких від крові палубах бойових галер, на стінах узятих штурмом міст, на піщаних пляжах, де хлопці з Червоного Братства різали один одного в боротьбі за владу,

Але те, що на них чекало, було набагато страшніше. Удар клинка й полум’я битви — це ще нічого. Та безпорадно сидіти на голій скелі й чекати голодної смерті під охороною чудовиська з давніх віків — ця думка наповнювала її жахом.

— Він же має час від часу ходити за їжею й водою, — сказала вона невпевнено.

— І те й інше поряд, — відповів Конан. — Кінським м’ясом він запасся, та до того ж, як і кожен змій, може довго обходитися без їжі й води. Шкода тільки, що не спить, нажираючись, як це роблять змії. Але так чи отак, на скелю йому не вилізти.

Конан говорив спокійно. Він був варваром. Терплячість лісів і їхніх мешканців була такою ж частиною його натури, як жадання й нестримна лють. На відміну від цивілізованих людей, він зберігав холоднокровність і за гірших обставин.

— А ми не можемо вилізти на дерево й утекти, стрибаючи з гілки на гілку, як мавпи? — запитала вона у відчаї.

— Я вже думав про це. Ближчі гілки надто тонкі, вони зламаються під нами. А потім, мені здається, що ця тварюка може вирвати з корінням будь-яке дерево.

— Отже, ми тут стирчатимемо, поки не помремо з голоду? — люто заволала вона і штовхнула череп так, що він зі стукотом покотився по скелі. — Я не хочу! Я спущуся вниз і зрубаю цю чортову довбешку!

Конан сидів на кам’яному виступі біля підніжжя шпиля. Він із захопленням дивився на її палаючі очі, та зараз вона була здатна на будь-яке безрозсудство, так що захоплення довелося приховати.

— Сядь! — гарикнув він, схопивши Валерію за руку. Вона так сторопіла, що навіть не чинила опору, коли він відібрав у неї меча й повернув у піхви. — Сиди тихо й заспокойся. Сталь зламається об його луску. А ти йому на один зуб. Або він порішить тебе хвостом. Заспокойся, ми якось виберемося звідси…

Вона нічого не відповіла й не намагалася скинути його руку з талії. Страх гнітив її, це відчуття було незнайомим для Валерії, з Червоного Братства. Покірно сиділа вона біля свого супутника. Ото б здивувався Заралло, що охрестив її “дияволицею з пекельного гарему”!