Слава ЗСУ!

Чудовисько внизу заметушилося, немов сторожовий пес, якому злодії насипали перцю в очі. Воно мотало головою, било кігтями по скелі та щосили роззявляло пащу. Зрештою йому вдалося задньою лапою схопити уламок списа й висмикнути його. Потім воно підвело голову і глянуло на людей таким лютим, майже розумним поглядом, що Валерія затремтіла й витягнула меч. Луска на горлі й боках бестії з іржаво-коричневої зробилася яскраво-червоною. І, найстрашніше, зі скривавленої пащі вивергнулися звуки, яких не почуєш від звичайних земних тварюк.

З глухим ревом дракон кинувся на скелю, де сховалися його супротивники. Знову і знову підіймалася над листям його голова і щелепи хапали повітря. А потім, ставши на задні лапи, він навіть спробував вирвати скелю, немов дерево.

Цей вибух первісної сили й люті заморозив Валерію. Але Конан і сам був надто дикий, аби відчувати щось, окрім цікавості й розуміння. Для варвара безодня між людиною й твариною була не така велика, як для Валерії. Він переносив на дракона свої власні якості, і в гарчанні гаданому вчувалися ті ж прокльони, якими він сам його обсипав. Відчуваючи спорідненість зі всіма витворами дикої природи, він не відчував ні страху, ні огиди.

Отже, варвар сидів і спокійно спостерігав, як міняються рев звіра і його поведінка.

— Отрута почала діяти, — упевнено сказав він.

— Щось не віриться, — Валерії і справді було незрозуміло, як отрута, хай навіть така смертоносна, може пошкодити цій горі оскаженілого м’яса.

— У його реві відчувається біль, — пояснив Конан. — Спочатку він дещо розсердився — вкололи в ясна! А тепер відчув дію отрути. Бачиш — він захитався. Через кілька хвилин осліпне…

І точно, чудовисько захиталось і напролом рушило в ліс.

— Він утікає? — з надією запитала Валерія.

— Біжить до озера! — Конан збуджено схопився. — Отрута палить його! Осліпнути він, певне, осліпне, але зможе за запахом повернутися до скелі й залишиться тут, доки не здохне. Та й уся драконова рідня може збігтися на його крики!

— Значить, униз?

— Звичайно! Рвонемо до міста! Там нам, правда, можуть і горлянки перерізати, та іншого виходу немає. Дорогою, може, ще тисяча таких тварюк трапиться, але тут — неминуча смерть. Швидше за мною!

І він із мавпячою спритністю помчав униз, час від часу зупиняючись, аби допомогти своїй менш моторній супутниці. А вона ж вважала, що нічим не поступиться чоловіку!

Вони вступили в присмерки лісу й безшумно спустилися на землю. Все одно, Валерії здавалося, що її серце стукає на всю округу. Звуки з-за кущів означали, що дракон втамовує спрагу.

— Нахлебчеться досхочу й повернеться, — пробурчав Конан. — І минуть години, поки отрута його здолає. Якщо взагалі звалить…

Далеке сонце почало хилитися до горизонту, і гущавина стала ще похмурішою. В туманній півтемряві затанцювали чорні тіні. Конан схопив Валерію за руку, і вони помчали геть від скелі. Варвар мчав беззвучно, як вітер.

— По слідах іти він, очевидно, не може, — міркував Конан на бігу. — А ось коли вітер понесе на нього наш запах, то почує…

— О Мітро! — благально прошепотіла Валерія. — Вгамуй вітер!

Обличчя її блідим овалом мелькало в сутінках. В одній руці вона тримала меч, але відчуття руків’я, обтягнутого шкірою, упевненості їй чомусь не додавало.

Від узлісся їх усе ще відділяла солідна відстань, коли позаду почулися тріщання й тупіт. Валерія закусила губу, щоб не розридатися.

— Він наздоганяє нас… — жахаючись, прошепотіла вона.

— Ні, — сказав Конан. — Він зрозумів, що на скелі нас немає, і мотається тепер лісом — намагається вловити запах. Швидше! Тепер місто або смерть! Та він будь-яке дерево виверне, якщо ми туди виберемося! Аби вітер не перемінився!

Ліс перед ними почав рідшати, а позаду залишалося море мороку, звідки доносився зловісний тріск — чудовисько наосліп шукало свої жертви.

— Рівнина, — сказала Валерія. — Ще трішки, і…

— Присягаюся Кромом! — вилаявся Конан.

— О Мітро! — крикнула Валерія.

Вітер подув просто від них у чорну гущавину. Одразу ж страшенне ревище потрясло листя, і безладні стукіт і тріск змінилися безперервним гуркотом. Це дракон, ніби ураган, націлився в бік своїх ворогів.

— Утікай! — заричав Конан, і очі його зблиснули, як у вовка, що потрапив у пастку. — Тільки це нам і залишилося!

Морські чоботи не вельми зручні для бігу, та й самі пірати поганенькі бігуни — такий уже їхній спосіб життя: кроків через сто Валерія почала задихатись і спотикатися. А ззаду чувся вже не тупіт, а суцільний гуркіт, схожий на грім, — чудовисько вибігло з лісу на відкритий простір.