Слава ЗСУ!

І довго ще Ольмек розповідав із шалено виблискуючими очима про цю жахливу війну, що велася в тихих кімнатах і похмурих залах при світлі зелених кристалів на плитах, палаючих пекельним вогнем, які час від часу все більше червонішали. Ціле покоління потонуло в цих калюжах крові. Давно був мертвий Ксоталанк, зарубаний у жорстокій битві на сходах зі слонової кістки. І Текультлі не було в живих — розлючені ксоталанкійці спіймали його і зняли з нього шкіру.

Без жодного хвилювання оповідав Ольмек про страшенні битви в чорних коридорах, про засідки на гвинтових сходах, про жахливу різанину. Все яскравіше розгорявся в його темних бездонних очах червоний вогонь, коли він розповідав про людей, з яких живцем знімали шкіру, про розрубаних і розірваних на частини, про полонених, що страшенно виють у камерах тортур. І це було так огидно, що навіть бувалому варварові-кімерійцю стало огидно. Не дивно, що Техотль трусився від страху, що вороги його зловлять! Але все-таки зважився на вилазку — значить, ненависть у них сильніша за страх.

А Ольмек продовжував розповідь про справи страшні й таємні, про чари й заклинання, викрадені в чорній безодні катакомб, про незвичайних істот, викликаних ворогами з пітьми для жахливого союзу. Тут у ксоталанкійців була перевага — саме під їхніми володіннями покоїлися останки наймогутніших чарівників стародавнього Ксухотля і разом з ними — їхні безсмертні секрети.

Валерія слухала все це, і її охоплював жах. Ворожнеча стала тією рушійною силою, котра невпинно штовхала народ Ксухотля до остаточної загибелі. Ворожнеча була сенсом усього їхнього життя. У ворожнечі приходили вони на світ, а покидаючи його, вірили, що вона триватиме й після їхньої смерті. Вони залишали свою фортецю і пробиралися в Зали Мовчання тільки для того, щоб убивати й бути вбитими. Іноді вони поверталися з походу, ведучи збожеволілих полонених чи приносячи криваві трофеї переможців. Іноді не поверталися зовсім, і тоді ворожі руки перекидали їхні розітнуті тіла через бронзову браму.

Страшне, неприродне, жахливе життя вели ці люди, відрізані від решти світу, ув’язнені в одну кліїку, немов щури, здатні лише для того, щоби нападати, калічити й убивати.

Під час оповіді Ольмека Валерія постійно відчувала на собі невідступний погляд Таскели. Здавалося, вона не чує бородатого гіганта. Усі ці перемоги й поразки її ніби й не торкалися, і це здавалося Валерії ще страшнішим, ніж неприкрита жорстокість Ольмека.

— І ми не можемо залишити місто, — говорив Ольмек. — Ось уже п’ятдесят років ніхто не покидав його, окрім… — він знову обірвав себе і за якусь мить продовжив:

— Навіть коли б і не було ніяких драконів, ми, народжені й вирослі в місті, не наважимося його залишити. Ніколи ще не ступала наша нога за стіни. Ми незвичні до відкритого простору й сонячного світла. Ні — в Ксухотлі ми народилися, тут і помремо!

— Ну що ж, — сказав Конан. — З вашої ласки, ми краще пограємо в піжмурки з драконами. Ваша війна нас не стосується. Коли ви покажете нам дорогу до західної брами, ми підемо геть.

Таскела стиснула кулаки й почала щось говорити, але Ольмек перервав її:

— Наближається ніч. Якщо ви опинитесь на рівнині вночі, то певне потрапите в лапи драконів.

— Ми вже йшли рівниною вночі і навіть спали там, проте нікого не зустріли, — зауважив Конан.

Таскела похмуро посміхнулася:

— Ви не посмієте покинути Ксухотль!

Конан подивився на неї з інстинктивною неприязню: надто йому не подобалася увага княгині до Валерії.

— Думаю, що посміють, — сказав Ольмек. — Але, Конане й Валеріє, вас же послали самі боги, аби перемогли Текультлі! Війна — ваше ремесло, так чому вам не битися на нашому боці? Багатств у нас накопичено понад міру — коштовне каміння в Ксухотлі таке ж звичне, як бруківка в інших містах. Деякі привезені ще за давнини, а вогненні кристали здобуті в східних горах. Допоможете нам здолати ксоталанкійців — і беріть, скільки понесете!

— А ви допоможете нам знищити драконів? — запитала Валерія. — Тридцять воїнів із луками й отруєними стрілами зуміють винищити всіх гадів у лісі.

— Так! — не замислюючись, погодився Ольмек. — Ми, щоправда, за роки рукопашних боїв розучилися стріляти з лука, але можемо відродити це мистецтво.

— Що ти на це скажеш? — звернулася Валерія до Конана.

— Ми мандруємо без копійки за душею, — посміхнувся кімерієць. — А як на мене — що ксоталанкійців різати, що когось іншого…

— Так ви згодні? — закричав Ольмек, а Техотль від радості заплескав у долоні.

— Гаразд. А тепер чи не будете ви люб’язні показати нам кімнати, придатні для відпочинку, щоб уранці зі свіжими силами взятися до… е-е-е… роботи?