Слава ЗСУ!

6. ОЧІ ТАСКЕЛИ

— Отже, для того щоб перев’язати ногу, ти тягнула мене в цю віддалену кімнату? — запитала Валерія. — Що, не можна було це зробити в тронній залі?

Вона сиділа на ложі, витягнувши перед собою поранену ногу, яку служниця тільки що перев’язала смужкою шовку. Біля Валерії лежав її скривавлений меч.

Служниця виконувала свою роботу акуратно й ретельно, проте аквилонці не подобалися липкі дотики її пальців і вираз очей.

— Решту поранених також перенесли до інших кімнат, — вимова була м’яка, як у всіх жінок Текультлі. Але дві години тому Валерія бачила, як ця ж сама жінка пробила кинджалом серце свого супротивника і видряпала очі пораненому ксоталанкійцю.

— Тіла вбитих будуть знесені в катакомби, — додала вона. — Інакше душі померлих можуть оселитися в кімнатах.

— Ти віриш в це? — запитала Валерія.

— Я знаю, що дух Толькемека поневіряється підземеллями. Я сама бачила його, коли молилася біля гробниці стародавньої королеви. Це був старий із білою скуйовдженою бородою, й очі його світилися в темряві. Я впізнала його, це був Толькемек…

Голос її понизився до шепоту:

— Ольмек сміється над цим, проте я знаю точно! Говорять, що кістки небіжчиків обгризають щури. Ні, не щури — це роблять духи…

Тінь упала на ложе, і жінка замовкла. Валерія простежила за її поглядом і побачила Ольмека, який дивився на неї. Він уже змив кров із рук, лиця й бороди, але одягу не змінив. Від усієї його постаті віяло звіриною силою.

Князь виразно глянув на служницю, і вона одразу безшумно вислизнула з кімнати. На прощання вона обдарувала Валерію цинічною, розуміючою посмішкою.

— Дівчинка свою справу знає, — сказав князь, підходячи до ложа і схиляючись над пораненою ногою. — Дай подивитися…

З надзвичайною для своєї комплекції спритністю він схопив меч і закинув його на середину кімнати. Потім обхопив Валерію своїми могутніми руками.

Але, яким би швидким він не був, Валерія встигла вийняти кинджал і спрямувати його в горло Ольмека. На своє щастя, він зумів перехопити її руку. Вона відбивалася кулаками, колінами, зубами й нігтями, з усієї сили свого міцного тіла, з усім своїм бойовим умінням, набутим за роки воєн і мандрів на суші й на морі. Та все це було марним проти його грубої сили. Кинджал вона випустила відразу ж і раптом зрозуміла, що абсолютно безпорадна. Вперше в житті вона злякалася чоловіка. На біль він, здавалося, не реагував; лише одного разу, коли її зуби угризлися йому в кисть, князь ударив Валерію долонею по обличчю.

Ще за якусь мить він покинув кімнату, несучи дівчину на руках. Вона вже не чинила опору, але очі її горіли жаданням помсти за образу. Вона і не кричала, бо знала, що Конана поблизу немає і ніхто з Текультлі не піде проти свого володаря. Дроте й сам Ольмек, помітила вона, постійно озирався й прислухався, немов би побоюючись погоні. Та й прямував він не до тронної зали, а кудись уздовж коридору. Вона зрозуміла, що князь чогось боїться, і закричала на все горло.

Ольмек нагородив її ляпасом і прискорив кроки.

Проте луна далеко рознесла її крик, і Валерія крізь сльози побачила, що вслід за ними шкандибає Техотль.

Ольмек із гарчанням обернувся й обхопив дівчину однією рукою, як дитину.

— Ольмек! — закричав Техотль. — Невже ти, невдячний псюко, зважився на таке? Це жінка Конана! Вона допомогла нам перемогти ксоталанкійців і…

Не кажучи ні слова, Ольмек розмахнувся вільною рукою, і воїн без тями впав до його ніг. Князь нагнувся, підняв меч Техотля і встромив бідоласі в груди, після чого продовжив свій шлях. Він не бачив, що з-за штори за ним стежать жіночі очі, що Техотль звівся на ноги, шепочучи ім’я Конана.

Зайшовши за поворот коридору, Ольмек побіг гвинтовими сходами зі слонової кістки. Вони минули кілька кімнат і опинилися, зрештою, біля бронзової брами, надто схожої на Браму Орла на верхньому поверсі.

— Це одна з брам, що веде в Текультлі. Вперше за п’ятдесят років її ніхто не охороняє, бо Ксоталанк перестав існувати!

— Завдяки Конану й мені, тварюко! — крикнула Валерія, здригаючись від гніву й сорому. — Брехливий псюко! Конан відірве тобі голову!

Ольмек навіть не зволив сказати, що Конан зарізаний за його наказом, — настільки він був певен у собі.

— Забудь про Конана, — грубо сказав він. — Ольмек — хазяїн Ксухотля. Ксоталанка більше немає. Війна закінчена. Тепер до кінця життя можна пити вино й насолоджуватися коханням. Спочатку вип’ємо!

Він опустився на сходинку зі слонової кістки й силою посадив її собі на коліна. Не звертаючи уваги на її прокльони, вільною рукою він потягнувся до столу.