Слава ЗСУ!

Валерія в заціпенінні дивилася на жінку, в чиїх руках — вона чудово це розуміла — була її доля.

Таскела подивилася їй у вічі.

— Тобі випала велика честь, — сказала вона. — Ти вибрана, щоби повернути Таскелі юність. Ти здивована? Так, я знаю, що маю молодий вигляд, але в моїх жилах відчувається холод старості — я пережила це вже тисячу разів. Я стара, я така стара, що не пам’ятаю свого дитинства. Колись я була юною дівчиною, і мене кохав жрець зі Стигії. Він подарував мені секрет вічної молодості й безсмертя. Потім він помер — певне, від отрути. Я жила в своєму палаці над озером Зуад, і роки пролітали повз мене. Потім мене зажадав король Стигії, і народ зчинив бунт — ось ми і потрапили в ці краї. Ольмек називає мене княгинею, але в мені немає королівської крові. Я вище, ніж королева, — я Таскела, і твоя квітуча молодість поверне мені мою!

У Валерії відняло язик. За всім цим таїлася якась жахлива загадка — найстрашніша за всі, з якими вона зустрічалася досі.

Чаклунка розв’язала аквилонку і звела на ноги. Та не острах перед силою, зосередженою в руках княгині, перетворив Валерію на безвольну ляльку.

Це зробили палаючі чаклунські — зловісні — очі Таскели.

7. ТОЙ, ХТО ПРИХОДИТЬ З ПІТЬМИ

— Бодай би я отак побачив кушита!

Конан із цікавістю дивився на чоловіка, прив’язаного до залізного колеса.

— Що, в біса, ти робиш на цій штуці?

Мукання було йому відповіддю. Тоді Конан вирвав кляп із рота в’язня, і той закричав від страху, бо залізна куля впала вниз і майже торкнулася його широких грудей.

— Обережніше, в ім’я Сета! — простогнав Ольмек.

— Чого б то? — запитав Конан. — Чи ти гадаєш, що твоя доля мене цікавить? Був би у мене час, я б посидів і подивився, як цей шматок заліза видавить з тебе кишки. Але я поспішаю. Де Валерія?

— Звільни мене! — просив Ольмек. — Я все скажу!

— Спершу скажи.

— Ні за що! — князь зціпив масивні щелепи.

— Гаразд, — сказав Конан і всівся на найближчу лаву. — Я сам її знайду після того, як тебе придавить. Думаю, що справа піде швидше, якщо я мечем прочищу тобі вухо, — додав він і протягнув зброю до голови Ольмека.

— Зачекай! — слова посипалися з князя, як зерно з мішка. — Таскела викрала її у мене. Я завжди був тільки іграшкою в її руках…

— Таскела? — Конан сплюнув. — Ця жалюгідна…

— Ні-ні! — прохрипів Ольмек. — Діло гірше, ніж ти гадаєш. Таскела занадто стара — їй багато сотень років. Вона продовжує своє життя і повертає молодість, приносячи в жертву вродливих молодих жінок. Ось чому їх так мало в нашому роду. Вона витягне з Валерії життєву силу і знов розцвіте…

— Брама замкнута? — запитав Конан, пробуючи великим пальцем гостроту меча.

— Так! Але я знаю, як пройти в Текультлі. Ця дорога відома лише мені й Таскелі, та вона гадає, що я безпорадний, а тебе немає в живих. Звільни мене, і, присягаюся, я допоможу тобі звільнити Валерію. Без моєї допомоги тобі не впоратися, навіть коли б ти тортурами вирвав у мене всі секрети, то не зумів би ними скористатися. Звільни мене! Ми підберемося до Таскели і вб’ємо її раніше, ніж вона встигне напустити свої чари. Досить і ножа в спину. Я б сам давно це зробив, та боявся, що без її допомоги ксоталанкійці нас подолають. І їй була потрібна моя допомога, тому вона й дозволила мені жити. Тепер один із нас мусить померти. Присягаюся, розправимося з відьмою, і ви з Валерією підете від нас із миром. Народ коритиметься мені, коли не стане Таскели.

Конан схилився и перерізав пута, що утримували, князя. Той обережно вислизнув із-під величезної кулі і став на ноги, мотаючи головою, неначе бик, і обсипаючи всіх прокльонами. Обидва вони, ставши пліч-о-пліч, були уособленою мужністю. Ольмек був такий самий високий, як Конан, і навіть масивніший, але було в ньому все ж таки щось звіряче, відштовхуюче, і кімерієць поряд із ним мав значно благородніший вигляд.

Конана можна було зарахувати до цвіту людства, Ольмека — до цвіту його первісної побічної гілки.

— Веди! — наказав Конан. — І весь час тримайся попереду мене: віри тобі не більше, ніж бику, якого тягнуть за хвоста.

І Ольмек пішов, розчісуючи п’ятірнею свою скуйовджену бороду. Він був упевнений, що Таскела закрила браму, тому й попрямував до однієї з кімнат на кордоні Текультлі.

— Цій таємниці півстоліття, — говорив він на ходу. — Наш клан не знав її, а ксоталанкійці тим більше. Цей таємний хід зробив сам Текультлі, а рабів, що допомагали йому, убив. Він побоювався, що любов Таскели легко може перейти в ненависть, і вона одного разу закриє перед ним браму. Але Таскела відкрила таємний хід і замкнула його, коли вождь утікав після невдалої вилазки. Ксоталанкійці схопили його і стратили. А я дізнався про це, бо стежив за нею.