Слава ЗСУ!

Таскела стрибнула — але не до варвара, а до палиці, що валялася на підлозі й пульсувала, як живе серце. І Валерія стрибнула, озброєна кинджалом, вихопленим з руки мертвяка. Лезо, спрямоване міцною рукою аквилонки, устромилося в спину княгині Текультлі й вийшло з грудей. Таскела скрикнула й померла.

Конан і Валерія стояли над неживим тілом і дивилися одне на одного.

— Ось тепер війна справді скінчилася! — зауважив Конан. — Ну й ніч випала. Де ці поганці бережуть їжу? Я голодний, як вовк.

— Треба тобі перев’язати ногу, — Валерія спершу відірвала шматок шовкової штори, яку обгорнула коло пояса, а тоді нащипала корпії; потім ретельно обробила рану Конана і міцно забинтувала.

— Гаразд, поголодуємо, — сказав він. — Ходімо звідси. За стінами цього диявольського міста розпочинається справжній світ. Досить із нас Ксухотля. Ці виродки перебили одне одного — ну й добре. Не потрібні мені їхні кляті скарби. Вони ще, чого доброго, зачаровані.

— Так, на світі ще багато чесної здобичі для тебе і для мене, — сказала Валерія й солодко потягнулася.

Жартівливий блиск з’явився в очах Конана, та цього разу аквилонка не хапалася за меча.

— Далека дорога до узбережжя, — ласкаво сказала вона, відриваючи від нього свої уста.

— Хіба? — розсміявся він. — Хіба є для нас із тобою перешкоди? Та в стигійських портах ще не розпочнеться торговий сезон, як ми вже стоятимемо на палубі. І ось тоді ми покажемо всьому світові, що таке справжнє грабування!

…Валерія залишилася тільки епізодом у житті Конана, як, утім, і решта жінок, окрім тієї, що стала зрештою королевою Аквилонії. Самотній варвар якийсь час мандрував світом, потім знову повернувся в Кімерію. Там до нього дійшла звістка, що аквилонці, яких нічого не навчив гіркий урок фортеці Венаріум, знову розширюють свої володіння на захід, вторгаючись у ліси, заселені племенами піктів, — чи, як їх іще називали, Піктські Нетрі. Отже, попереду знову чекало кровопролиття, і багато роботи для таких вправних воїнів, як Конан…

ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ

1. КОНАН ГУБИТЬ СОКИРУ

На лісовій стежині панувала така тиша, що навіть м’які чоботи, здавалося, здіймають жахливий шум. Саме так думав самотній мандрівник і рухався з обережністю, необхідною кожному, хто переправився через Громову Річку.

Цей хлопець мав середній зріст, відкрите лице, коротко обстрижене каштанове волосся, проте ні капелюха, ні, тим більше, шолома на голові. Одягнений він був за звичаєм тутешніх місць у шерстяну туніку, підперезану поясом, короткі шкіряні штани й чоботи до колін. З правої халяви стирчало руків’я ножа, на широкому поясі висіли короткий важкий меч і шкіряна сумка. Без жодного страху заглиблювався він у зелену гущавину. Збудований він був, незважаючи на невисокий зріст, досить міцно.

Він ішов безтурботно, хоч останні хатини поселенців залишилися далеко позаду, і кожний крок наближав його до тієї жахливої небезпеки, яка тінню нависла над дикими нетрями. Шуму він зчиняв мало, але був певен, що його вуха обов’язково почують будь-який тріск у зрадливій зелені. Відтак безтурботність його була показною, він уважно придивлявся і прислухався до всього, особливо слухав, оскільки видимість навколо була не більш ніж на два кроки.

Якесь відчуття наказало йому зупинитися і покласти руку на руків’я меча. Він застиг, як укопаний, посеред стежки і почав міркувати, що за звук він почув, та й чи був він узагалі. Тиша була цілковитою — не верещали білки, не співали птахи. Потім погляд його впав на хащі за кілька кроків перед ним. Ніякого вітру не відчувалося, проте одна з гілок помітно колихалася. Волосся стало на голові подорожнього, і він не міг ні на що зважитися — адже будь-який рух притягатиме до нього смерть, що вилетить із зелені.

У гущавині почувся звук важкого удару, чагарники загойдалися, і звідти вертикально вгору злетіла стріла. Метнувшись в укриття, подорожній бачив її політ.

Хлопець причаївся з мечем у тремтячій руці, за товстим стовбуром дерева. Він побачив, що на стежку, розсовуючи кущі, виходить високий чоловік.

На чужинцеві були такі самі високі чоботи й короткі штани — тільки не шкіряні, а шовкові. Замість туніки на ньому була кольчуга з воронованої сталі, голову захищав шолом. Не лицарський шолом із султаном — його прикрашали бичачі роги. Таких речей не кують ковалі в цивілізованих країнах.

Так володар шолома й не був схожий на цивілізовану людину. Його темне, посічене шрамами обличчя з блакитними палаючими очима цілковито відповідало цим диким лісам.