Слава ЗСУ!

— Дозвольте мені оглянути ваш меч, — прошепотів верховний жрець, горло якого раптом пересохло.

Конан підняв уламок і протягнув його жерцю. Той скрикнув і впав на коліна.

— О Мітро, захисти нас від влади пітьми! — простогнав він. — Король дійсно говорив сьогодні вночі з Епімітреусом! На його мечі таємний символ — знак безсмертного фенікса, що охороняє гробницю великого мудреця. Свічку! Швидше! Освітіть те місце, на яке вказав король!

Це місце виявилося прикритим зірваним зі стіни в загальному сум’ятті гобеленом. Коли гобелен відгорнули убік і піднесли свічки до підлоги, в усіх від жаху перехопило дух. Деякі з придворних упали на коліна і звернулися до Мітри, решта з криками майнула геть.

На підлозі, там, де чудовисько випустило дух, залишилася велика темна пляма, яку не можна було видалити ніякими засобами. Кров демона залишила чіткий відбиток його тіла, і в жодного з тих, хто його бачив, не виникало ані найменших сумнівів у тому, що жахливішої тварюки ніколи ще не з’являлося в земному світі. Але знаючі люди говорили, що зловісна тінь мавпоподібного бога не раз уже з’являлася біля вівтарів покинутих стигійських храмів.

…Минуло близько року відтоді, як у Тарантії була розкрита змова, спрямована проти нового короля Аквилонії. Та існувала ще й інша змова — набагато небезпечніша…

ЯСНО-ЧЕРВОНА ЦИТАДЕЛЬ

1

Гул битви затихав, тріумфальний рев переможців уже заглушав брязкіт зброї і стогони вмираючих. Немов барвисте листя після осінньої бурі, вистилали рівнину тіла полеглих воїнів. Проміння вечорового сонця висікало іскри з полірованих шишаків, срібних нагрудників, позолочених кольчуг і панцирів, поламаних мечів. Важкі складки королівських штандартів купалися в калюжах крові. Тут і там підносилися гори трупів важких бойових коней і їхніх закутих у сталь вершників, сплутані гриви одних і парадні плюмажі⁵⁷ інших однаково мережили багряні плями. Поряд із ними і навколо скрізь валялися порубані й знівечені тіла в сталевих шоломах і шкіряних куртках — останки лучників і пікінерів⁵⁸.

Переможне ревище фанфар звучало над долиною, підкови коней кришили, на криваву кашу ломили трупи, коли загони лицарів стікалися з усіх боків туди, де останній з аквилонців усе ще вів нерівний і безнадійний бій.

Щойно на очах Конана, короля Аквилонії, розбили вщент, розтерзали й нещадно вирубали кращу, добірну частину його армії, цвіт аквилонського лицарства. З п’ятьма тисячами вершників перетнув він кордон Аквилонії і на трав’янистих рівнинах Офіру потрапив у засідку — підступний його союзник, король Офіру Амальрус, об’єднав свої сили із силами одвічного ворога Конана, короля Котху Страбонуса.

Конан надто пізно відчув небезпеку, але зробив усе, що тільки зміг зробити тямущий воєначальник, маючи у своєму розпорядженні п’ять тисяч вершників проти трьох десятків тисяч лицарів, лучників і пікінерів. Не маючи ні лучників, ні піхоти, він кинув усю свою важку кінноту на ворога, проломив його бойові порядки в центрі й обернув до панічної втечі хвалених лицарів Амальруса, та фланги величезної об’єднаної армії супротивника з’єдналися, взявши аквилонців у кільце. Шемітські лучники Страбонуса сіяли смерть серед лицарів Конана, всаджуючи стрілу за стрілою в найдрібніші щілини їхніх обладунків, або валили додолу коней, і тоді вже котхійські пікінери довершували почате, пронизуючи списами безпорадні тіла збитих вершників. Розбите вщент офірське лицарство, що встигло оправитися від переляку, перешикувалося, укріпило з флангів свої лави легкою кіннотою і перейшло в контратаку, підминаючи супротивника вже самою своєю масою. Аквилонці трималися стійко, та їхні сили швидко танули, і незабаром з тих п’яти тисяч воїнів, що вирушили з Конаном на південь, не залишилося вживих жодного. І лише король стояв ще серед порубаних на шматки тіл котхійців і офірців, спираючись спиною об купу кінських і людських трупів. Офірські лицарі в позолочених латах намагалися дістати його на скаку списами, кремезні чорнобороді шеміти й смагляві котхійці напирали з усіх боків, від брязкоту сталі закладало вуха. Тіло Конана захищала чорна кольчуга, він блискавкою кидався серед ворогів, працюючи своїм величезним дворучним мечем, немов м’ясар сокирою, і.біля його поблискуючих сталлю ніг усе вище й вище нагромаджувалася стіна порубаних тіл. Зрештою нападники, злякані відчайдушною рішучістю гіганта, відступили, клянучи його завзятість.

---

  _{57 Плюмаж — прикраси з пір’я на головних уборах і кінській збруї.}

  _{58 Пікінери — воїни, озброєні списами-піками.}