Слава ЗСУ!

Негр вимовив кілька слів, і кімерієць розпізнав напівзабуту ним мову одного з невеликих племен, що населяли морське узбережжя Куша. Піратському кораблю Конана траплялося колись плавати в тих водах.

— Я довго чекав зустрічі з тобою, Амро! — сказав негр, називаючи Конана ім’ям, даним йому колись кушитами, їхньою мовою воно означало “лев”. На губах раба з’явилася крива посмішка, очі злісно блиснули. — Я багато чим ризикував, коли йшов до тебе. Ось поглянь — це ключі від твоїх кайданів, я викрав їх у євнуха. Що ти даси мені за них?

— Десять тисяч лунів золотом! — випалив король, відчуваючи, як зароджується в серці надія.

— Мало! — вигукнув весело негр. — Занадто мало за такий ризик! Так і дивись, що тварки Тзота-ланті вискочать із мороку і зжеруть із тельбухами. А Шукелі? Він же мене за ноги повісить, якщо дізнається про ключі. То що ти даси мені за них?

— П’ятнадцять тисяч і палац у Пойнтайні, — сказав король. Негр заричав і затупотів ногами в пароксизмі дикої люті.

— Більше! — закричав він захоплено. — Хочу більше! Що ти мені даси?

— Ах ти, собако! — Очі Конана заволокло багряним туманом. — Це Шукелі послав тебе знущатися наді мною?

— Шукелі навіть уявлення не має про те, що я тут, біла людино, — відповів негр, витягаючи шию, аби заглянути королю в очі. — Я тебе знаю ще відтоді, як став вождем вільного племені. Ми зустрілися з тобою ще до того, як стигійці схопили мене і продали в рабство на північ. Ти пам’ятаєш Абомбі? Пам’ятаєш, як твої морські вовки грабували і палили місто? Ти тоді перед палацом короля Аджагі убив одного з вождів, а другий ледве поніс ноги. Убитий був моїм братом.

— Звільни мене, і я дам тобі стільки золота, скільки ти важиш сам! — гаркнув Конан.

Очі негра, що налилися кров’ю, хижо зблиснули, а зуби оголилися, як вовчі ікла.

— Ти такий самий, як і всі білі, смердючий псяго! Готовий золотом заплатити за пролиту кров? Ні, проклятий собако, ти заплатиш мені за неї головою!

Останнє слово, вигукнуте в шаленому захопленні, гучною луною понеслося нескінченними коридорами. Конан напружився, машинально натягуючи ланцюг, його розлючувала сама думка про те, що його збираються зарізати, як безпорадне ягня. І раптом він остовпів від жаху — над плечем чорного велетня з’явився неясний силует гнучкого тіла, яке ритмічно розгойдувалося..

— Тзота ніколи ні про що не дізнається! — реготав негр, упиваючись своїм тріумфом і не помічаючи того, що відбувалося за його спиною. — Поки він збереться спуститися в підземелля, демони зжеруть твоє м’ясо й розтягнуть кістки. Твоя голова — моя здобич, Амро!

Раб широко розставив свої масивні, немов колони, ноги й обома руками підняв над головою меча. Міцні м’язи перекотилися під чорною шкірою, що тьмяно блищала в світлі смолоскипів…

Тієї ж миті гігантська тінь за його плечима кинулася вперед і вниз, а клиноподібна голова вдарила з такою силою, що луна громом понеслася тунелями й коридорами, видовбаними в суцільній скелі. Синяво-чорні товсті губи кушита спотворилися гримасою нестерпного болю, але не зронили жодного звуку. Конан, не відриваючись, дивився у величезні очі негра й бачив, як швидко залишало їх життя, — так швидко, немовби гасне задуте полум’я свічки. Наступний удар відкинув тіло нещасного в інший кінець коридору, його огорнули жахливі кільця, що зблискували мертвотно-білою лускою, і Конан почув страшний хрускіт кісток. Несподівано його серце забилося сильніше — зі млявих рук раба випали меч і ключі.

Відскочивши від кам’яної підлоги, зв’язка ключів ковзнула підлогою у бік Конана. Кімерієць нахилився, намагаючись її дістати, проте ланцюг виявився надто коротким. Задихаючись від шалених ударів серця, він скинув сандалю і намацав ключі пальцями голої ноги. Ще мить — і він, ледве утримавшись від переможного вигуку, схопив зв’язку рукою. Хвилина метушні із замком — і ось вона, свобода! Підхопивши меча, що валявся неподалік, Конан озирнувся на всі боки. Його оточував морок, в якому тільки-но зникло чудовисько, поволікши з собою щось безформне, що нічим уже не нагадувало людське тіло. Кімерієць обернувся до відчинених дверей, стрибок — і він на порозі. Йому назустріч із темряви вирвався злорадний регіт, фати з брязкотом защипнулися перед самим його носом, і він побачив за ними спотворене гримасою знущального сміху потворне обличчя — євнух Шукелі кинувся-таки своїх ключів. Захоплений своїм торжеством, він не помітив, що полонений озброєний мечем, Кімерієць злісно вилаявся, довге лезо ковзнуло по ґратах, і сміх кастрата змінився передсмертним хрипом. Шукелі зігнувся навпіл, немов уклонився вбивці, і впав уперед, марно намагаючись утримати пухкими руками свої нутрощі, що вивалилися. Губи Конана скривилися в усмішці мстивого задоволення. Проте, хоча негідник одержав те, на що давно заслуговував, Конану це ніяк не могло допомогти — ключі були у нього, але ґрати відкривалися лише зовні. Обмацавши металеві стержні, він переконався в тому, що розрубати мечем їх не зможе. Його пройняло потом, коли він відшукав пальцями заглибини, схожі на сліди, залишені величезними іклами, і уявив собі розміри невідомих чудовиськ, що гризли ґрати. Залишалося одне — шукати вихід десь в іншому місці. Він вийняв смолоскип із ніші й попрямував униз коридором, тримаючи меча перед собою. Зробивши кілька кроків, він ступив у калюжу крові — це був єдиний слід, що залишився від змії та її жертви. Полум’я смолоскипа, коливаючись, ледве розсіювало морок. З обох боків коридору зяяли чорні отвори, але Конан ішов строго по центру, уважно дивлячись під ноги, — боявся потрапити в пастку. Раптом до його вух долетіли звуки, яких він ніяк не чекав тут почути, — десь за стіною гірко плакала жінка. “Ще одна жертва Тзота-ланті”, — подумав він і, проклинаючи мага, звернув у бічний тунель із низькою стелею й вологими стінами. У міру того, як він віддалявся від головного коридору, плач ставав голоснішим. Піднявши смолоскип вище, він побачив перед собою якийсь безформний силует, зробив крок уперед і позадкував, жахаючись. Біля його ніг лежала істота, схожа на восьминога з короткими щупальцями. Його величезне розпливчасте тіло тремтіло, немов холодець, викликаючи нудоту вже самим своїм виглядом. З огидної желеподібної маси стирчала голова, схожа на жаб’ячу, і кімерієць із здивуванням зрозумій, шр ридання виходили з її багрово-чорних губ. Погляд витріщених очей тварюки зупинився на Конані, ридання змінилися гучним мерзотним реготом, і тремтяче тіло поповзло до короля. Конан відступив назад, обернувся й кинувся бігти. На меч надії було мало — варвар сумнівався в тому, що подібну тварюку можна було б зупинити звичайною зброєю. Ще якийсь час він чув за спиною глухі шльопання й знущальний регіт. У звуках останнього гострий слух кімерійця вловив знайомі нотки, і це зводило його з розуму — так сміялися колись хтиві шадизарські жінки, коли на їхніх очах зривали одяг з юних рабинь, виставлених на продаж. Кімерієць біг до головного коридору, та по дорозі наткнувся на невелику квадратну залу, де перехрещувалися два тунелі. Біля входу до зали лежало щось плоске. Конан помітив перешкоду, але не встиг пригальмувати, посковзнувся на чомусь м’якому, що голосно пискнуло під ногами, і простягся на весь зріст. Смолоскип, що вилетів з його руки, відкотився вбік і згас. Приголомшений падінням, Конан насилу підвівся на ноги й обмацав витягнутими руками простір коло себе. Падаючи, він утратив орієнтацію й тепер не мав уявлення, в який бік треба рухатися, щоб потрапити до головного коридору. Він не став гаяти час на те, аби розшукати смолоскип, — все одно запалити його було нічим. Намацавши стіну, він пішов уздовж неї до перехрестя, там навмання вибрав один з тунелів і заглибився в нього. Невідомо, як довго він ішов так в абсолютній темряві, та зненацька інстинкт застеріг його — попереду чекала небезпека.