Слава ЗСУ!

І ось тепер ця армія розгорталася в бойовий порядок: попереду лучники, за ними пікінери, а позаду всіх шикувалася важка кавалерія.

Арбанус кинув на них з’єднані сили союзних армій, цілий океан виблискуючої сталі. Городяни, що спостерігали зі стін за підготовкою до битви, зажурилися, коли побачили, наскільки вороги перевищують за чисельністю їхніх рятівників.

Першими йшли шемітські лучники, за ними котхійські пікінери, лад замикали закуті в сталь лицарі Амальруса й Страбонуса. Наміри Арбануса були очевидними — він хотів своєю піхотою зсунути убік і розвіяти піхоту Конана, щоб відкрити дорогу важкій кавалерії.

Шеміти почали стріляти з відстані в п’ять сотень кроків, і хмара стріл, піднята в небо між арміями, що зближалися, затьмарила сонце.

Уродженці західних провінцій Аквилонії — боссонські лучники, загартовані тисячолітньою запеклою війною з дикунами-піктами, незворушно крокували вперед, змикаючи ряди щоразу, коли падав той чи інший з них, пронизаний ворожою стрілою. Їх було набагато менше, та й шемітський лук б’є на більшу відстань, але у влучності боссонці не поступалися шемітам, їхні панцирі були міцнішими, а бойовий дух значно вищим.

Наблизившись, боссонці напнули тятиви, випустили смертоносний рій стріл, і шеміти почали падати ряд за рядом. Чорнобороді воїни в легких кольчугах не винесли вбивчого натиску, затремтіли, покидали луки й почали втікати, сіючи паніку в лавах наступаючих за ними котхійських пікінерів, ті ж, позбувшися підтримки лучників, гинули сотнями, але наполегливо бігли вперед, просто на шеренги озброєних списами гандерландців, раптово відкритих лучниками, що розступилися. Не знайти на землі кращих пікінерів, аніж гандерландці — уродженці найпівнічнішої провінції Аквилонії. Їхня батьківщина знаходиться за день шляху від кордону Кімерії, живуть вони відособлено і вельми пишаються чистотою крові у своїх жилах.

Котхійці, вже переполовинені боссонськими лучниками, були швидко розбиті вщент пікінерами Конана й утекли з поля бою.

Страбонус заричав від гніву, коли побачив загибель своєї піхоти, і наказав сурмити загальний наступ. Арбанус благав його відстрочити атаку й вивести спочатку лицарську кінноту з-під удару, бо боссонські лучники встигли перешикуватися й опинилися просто перед шеренгами лицарів, що стояли нерухомо, але Страбонус був уже в нестямі від шалу. Він подивився на довгі, виблискуючі сталлю й золотом ряди своїх лицарів, міряв презирливим поглядом жменьку безумців, що наважилися кинути виклик такій силі, і наказав Арбанусу сурмити наступ. Воєначальник доручив свою душу богині Іштар і подав знак сурмачу, той підніс до губ позолочений ріг.

Ліс списів опустився на гриви коней, і рівниною покотилася сталева хвиля, набираючи все більшої й більшої швидкості. Земля стогнала під лавиною кінських копит, а блиск золота й криці сліпив городян, що товпилися на стінах і бастіонах Шамара. Сталевий вал прокотився по ріденьких рядах пікінерів, не розбираючи, де свій, де чужий, його, у свою чергу, накрила густа хмара боссонських стріл. Лицарі ураганом мчали далі, устилаючи землю своїми трупами, немов сухим осіннім листям. Ще сотня кроків, і вони зметуть боссонців, зітруть їх безслідно з лиця землі, але плоть, навіть захищена сталлю, не в силах була вистояти під тим смертоносним дощем, який лився на неї. Лучники стояли пліч-о-пліч, широко розставивши ноги, чітко виконуючи уривчасті команди; вони посилали стрілу за стрілою, діючи злагоджено, як одна людина.

Увесь перший ряд лицарів Страбонуса впав, на втикані стрілами трупи коней і людей напирали наступні ряди, постійно збільшувалася гора тіл, замішання переростало в паніку. Страбонус викрикував одні команди, Амальрус — абсолютно інші, в дезорганізованій армії зчинився дикий хаос.

У цей час король Конан кивнув сурмачу. Почувши чисті звуки рогу, боссонські лучники відразу розступилися й відкотилися до флангів, даючи шлях для атаки аквилонській важкій кінноті.

Армії зіткнулися з таким гуркотом, що похитнулися стіни й нахилися підкопані вежі віддаленого Шамара. Розладнані бойові порядки завойовників не витримали прямого удару масивного сталевого клина і розірвалися, відкриваючи дорогу пойнтайнцям, котрі люто працювали своїми величезними дворучними мечами. Гуркіт і брязкіт стали нестерпними для людських вух, здавалося, незліченна кількість молотів невпинно б’є по ковадлах. Городяни міцніше вхопилися за кам’яні стіни, бо навіть їх оглушив шум, що донісся з поля бою, але всі дивилися, не відриваючи очей, на жахливий вир битви, яка найсильніше кипіла там, де над блискавками мечів підносилися ще пишні султани на шоломах і тріпотіли на вітрі королівські штандарти.