Слава ЗСУ!

Варвар зіскочив з коня й кинувся до Тзота-ланті.

— Ось ми й зустрілися знову, чаклуне! — прохрипів він, злісно усміхаючись.

— Не підходь! — вискнув Тзота. — Я спущу шкіру разом з м’ясом із твоїх кісток! Ти не зможеш мене перемогти — навіть коли порубаєш мене на шматки, тіло й кістки зростуться знов, і тоді стережися! Я відчуваю у всьому цьому руку Пеліаса, та я впораюся з вами обома! Я Тзота, син…

Конан стрибнув, примруживши очі, меч блиснув, відбиваючи проміння передзахідного сонця. Тзота змахнув правою рукою, король миттю відхилився вбік, повз його щоку пролетіло щось іскристе, воно впало позаду, обпаливши землю спалахом пекельного вогню. Перш ніж Тзота кинув другу кулю, що виблискувала в лівій руці, меч Конана просвистів у повітрі. Голова мага впала на землю, з перерубаної шиї ударив фонтан крові, а тіло, вбране в білу туніку, похитнулось і впало поряд з головою.

Але чорні, широко відкриті очі мага люто виблискували, губи бридко сіпалися, а руки мацали навколо, немов на дотик шукали відрубану голову.

І тут з неба упав, лопочучи крильми, той самий величезний орел, який кілька хвилин тому налякав коня Тзота-ланті, він схопив своїми могутніми кривими кігтями скривавлену голову і по крутій дузі злетів до хмар. Конан міг присягнути, що почув, як птах засміявся, більш того — сміх цей був добре йому знайомий: так сміявся колись Пеліас-чорнокнижник.

Але й на цьому все не скінчилося, бо безголове тіло підвелось із землі й побігло, хитаючись на ногах, що підгиналися, простягаючи скривавлені руки до чорної цятки на швидко темніючому небі, — до цятки, що віддалялася з усе зростаючою швидкістю.

Конан стояв, як статуя, і приголомшено дивився вслід утікаючій безголовій фігурі, що розплилася, зрештою, у густіючих сутінках.

— Присягаюся Кромом, — сказав нарешті велетень і стенув з огидою плечима, — з мене досить! Чума забери всі ці чаклунські суперечки й розбрати! Пеліас допоміг мені, але зустрітися з ним знову мені б не хотілося. Інша справа — гострий меч і нормальний ворог, в якого можна ввіткнути його аж до руків’я! Прокляття! Я б усе зараз віддав за глек доброго старого вина!

ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ЕПІЛОГ

Минуло п’ять століть після правління Конана Великого, і Гіборійська цивілізація була стерта з лиця землі. Її занепад зовсім не був наслідком розпаду імперії, як бувало не раз в історії. Зміцніли зовнішні вороги — гірканці й варвари. Гіборійці ж, що оволоділи майже всім світом, зазнали поразки саме тоді, коли їхня культура досягла найвищого розквіту. Причиною тому була непомірна жадібність аквилонських владик: прагнучи розширити свої межі, вони оголосили війну сусіднім державам. Зингара, Офір і Аргос були просто захоплені. Їхню долю розділили західні міста шемітів, які лише нещодавно скинули ярмо Котху. Саме ж королівство Котх, як і Корінтія, і східні шеміти, було обтяжене даниною і зобов’язалося надавати аквилонцям військову допомогу.

Постійно тліла також ворожнеча між Аквилонією і Гіпербореєю. І ось гіперборейські армії рушили назустріч західним загарбникам. Прикордонне Королівство стало ареною великої і лютої битви; розрізнені загони гіперборейців відступили в свої засніжені терени. Переможці навіть не визнали за потрібне переслідувати їх.

Немедія, яка протягом сторіч успішно протистояла західному сусіду, залучила Бритунію, Замору і (таємно) королівство Котх у союз із метою знищити Аквилонську імперію, що набирала сили. Та, перш ніж союзні армії встигли завдати задуманого удару, на сході з’явився новий ворог. Уперше гірканці піднялися з такими значними силами проти західного світу. Підсилена розбійницькими бандами зі східного узбережжя моря Вілайєт, туранська кіннота з боями пройшла Замору і, спустошивши східну частину Корінтії, на бритунських рівнинах зчепилася з аквилонцями, зазнавши ганебної поразки. Рештки орди, переслідувані переможцями, утекли на схід.

Таким чином було зірвано військову змову проти Аквилонії, і в подальших війнах Немедія лише захищалася. Іноді їй допомагали Бритунія й Гіперборея, та ще королівство Котх — таємно, як завжди.

Поразка гірканців продемонструвала всьому світові справжню могутність Аквилонії. Її величезна армія постійно зміцнювалася найманцями, набраними серед зингарців та варварів — піктів і шемітів.

Замора була очищена від гірканців, але жителі її швидко переконалися, що східного гнобителя замінив західний. Аквилонські гарнізони розміщувалися на землях Замори не тільки для захисту розореного королівства, а й потім, аби утримувати народ у покорі.