Слава ЗСУ!

Погляд Конана ще раз зупинився на її кучерях, які спершу здалися йому рудими. Тепер він роздивився, що не були вони ані рудими, ані лляними, а подібними до золота ельфів — сонце горіло на них так яскраво, що очам було боляче. І очі її були не блакитні, не сірі, у них грали незнайомі йому кольори. Усміхалися її пухкі яскраво-червоні губи, і вся вона, від виточених ступень до променистого вихору волосся, була подібна до мрії. Кров кинулася в обличчя воїну.

— Не знаю, — сказав він, — хто ти — чи ворог із Ванахейму, чи союзник із Асгарду. Я багато мандрував, але не зустрічав такої краси. Золото твоїх кіс засліпило мене… Такого волосся я не бачив і в найпрекрасніших із дочок Асгарду, клянусь Іміром…

— Чи тобі поминати Іміра, — з презирством сказала вона. — Що ти знаєш про богів снігу й льоду, ти, той, хто шукає пригод серед чужих племен, прибулець із півдня?

Конан і не думав про це: перед ним, гойдаючись на вітрі, немов молода берізка, стояла дівчина…

— Присягаюся грізними богами мого народу! — гнівно скрикнув Конан. — Хай я не золотоголовий ас³⁰, але немає рівного мені в бійці на мечах! Вісім десятків мужів загинули сьогодні на моїх очах. Лише я один залишився живий на полі, де молодці Вулфера зустріли вовчу зграю Браги. Скажи, діво, чи бачила ти блиск сталі на снігу або воїнів, що бредуть серед льодів?

— Бачила я іній, що грає на сонці, — відповіла вона. — Чула шепіт вітру над вічними снігами.

Він зітхнув і сумно похитав головою.

— Ньорд мав приєднатися до нас перед битвою. Боюся, що він зі своїм загоном потрапив у пастку. Вулфер і його воїни мертві… Я гадав, що на багато миль довкіл немає жодного селища — війна загнала нас далеко. Але не могла ж ти прийти здалеку босоніж. О, проведи мене до свого племені, якщо ти з Асгарду, бо я заслабнув від ран і боротьби.

— Моє селище далі, ніж ти можеш собі уявити, Конане з Кімерії, — розсміялася діва.

Вона розкинула руки й закружляла перед ним, схиливши голову та виблискуючи очима з-під довгих шовковистих вій.

— Скажи, чоловіче, хіба я не прекрасна?

— Ти немов зоря, що освітлює сніги першим променем, — прошепотів він, і очі в нього запалали, як у вовка.

— Чому ж ти не встаєш і не йдеш до мене? Чого вартий міцний боєць, що лежить біля моїх ніг? — В її мові він відчув безумство. — Тоді лягай і здихай у снігу, як оті бовдури, чорноголовий Конане. Ти не дійдеш до моєї домівки.

Конан із прокляттям схопився на ноги. Його вкрите шрамами обличчя спотворилось. Гнів обпалив його душу, але ще шаленішим було бажання — кров пульсувала в його жилах. Пристрасть, сильніша за тілесну муку, заволоділа ним, небо стало червоним. Безумство опанувало воїна, і він забув про втому й рани.

Не кажучи жодного слова, він засунув скривавлений меч за пояс і кинувся до неї, широко розставивши руки.

Вона засміялась, відскочила й побігла, озираючись через плече і не припиняючи сміху. Конан помчав за нею.

Він забув про битву, про воїнів, залитих кров’ю, про Ньорда та його людей, які не встигли на битву. Всіма своїми думками він полинув до білої летючої постаті. Вони бігли сліпучою сніжною рівниною. Криваве поле лишилося далеко позаду, проте Конан продовжував бігти із властивим його народу тихим завзяттям. Його ноги, обтяжені залізом, глибоко провалювалися в сніг. А дівчина танцювала на сніжному насті, мов пір’їнка, і слідів її ступень не можна було побачити на інеї. Холод проникав під обладунок розпаленого воїна, під одяг, підбитий хутром, але втікачка у своїй вуалі відчувала себе наче серед пальмових гаїв півдня. Далі й далі йшов за нею Конан, вивергаючи жахливі прокляття.

— Не втечеш! — гарчав він. — Спробуй заманити мене в засідку — я постинаю голови твоїм родичам! Спробуй сховатись — я гори розіб’ю й піду за тобою навіть у пекло!

Глузливий сміх був йому відповіддю.

Вона заманювала його в безмовну далину сніжної пустелі. Минав час, сонце почало хилитися до землі, і пейзаж на обрії змінився. Замість широких рівнин з’явилися невисокі пагорби. Далеко на півночі Конан побачив величні гірські вершини, що відсвічували в промінні світила на заході блакитним та рожевим, У небі палало полярне сяйво. Та й сам сніг вилискував то холодною синявою, то крижаним пурпуром, то знову ставав по-зимовому срібним. Конан продовжував бігти в цьому чарівному світі, де єдиною реальністю була усе ще недосяжна біла постать, що танцювала на снігу.

Його вже ніщо не дивувало — навіть коли двоє велетнів перетнули йому дорогу. Пластини їхніх панцирів вкрилися памороззю, на шоломах і сокирах застиг лід. Сніг укривав їхнє волосся; бороди змерзлись, а очі були холодні, наче зірки на небосхилі,

---

  _{30 Ас — тут: звитяжний витязь, воїн Півночі.}