Слава ЗСУ!

Але в її очах не було ворожості,

— Ти не з гіборійців, — припустила Бьоліт. — Ти грізний, як вовк. Твої очі не затьмарені життям у місті, м’язи твої не обм’якли серед мармурових стін.

— Я Конан, кімерієць, — твердо вимовив воїн.

Для людей півдня північ була такою ж далекою й невідомою, як міфічний край, де жили могутні гіганти, що рідко кидали свої сніжні долини.

Безпомилковий жіночий інстинкт підказував Бьоліт: цей воїн гідний її.

— А мене звуть Бьоліт, — гордо вимовила вона, немов сказала: “Я королева!”

— Подивись уважніше на мене, Конане! — вела далі вона. — Я Бьоліт, Королева Чорного Узбережжя! Ти — північний тигр, холодний і неприступний, як сніжні гори. Ходімо зі мною на край землі. Вогонь і залізо зробили мене королевою. А ти можеш стати моїм королем.

Конан обвів суворим поглядом шеренги піратів, очікуючи, що побачить на їхніх обличчях ознаки зла або заздрості. Але нічого подібного не побачив. Суворість і гнів зникли з його обличчя. Конан зрозумів, наскільки пірати обожнювали Бьоліт. Вона була для них богинею, що ніби зійшла з небес. Її волі ніхто не насмілився б опиратись.

Потім він подивився на “Аргуз”: корабель сильно нахилився на лівий борт, морські хвилі плескалися вже на палубі. Окинув поглядом берег, безкраю гладінь моря, дівчину. Дрож пройняла варвара: плавати з цією молодою тигрицею, кохати, мандрувати й грабувати…

— Гаразд. Я залишаюся з тобою, — згодився Конан, струшуючи краплі крові з меча.

— О-о! — радісно вигукнула Бьоліт і одразу ж твердим голосом наказала піратам: — Перенесіть усю здобич на корабель, ми відпливаємо.

Вантаж нещасного “Аргуза” пірати швидко перетягли на “Тигрицю” й розмістили в маленьких комірках під палубою. Конан мовчки сидів на кормі й спостерігав за роботою піратів. Старий чаклун-пірат оглянув його рани на руках і ногах, до найглибших приклав цілющий відвар.

Закінчивши вантаження здобичі, пірати очистили палубу, покидавши за борт тіла вбитих. Поранених поклали на палубі біля щогли для огляду й лікування.

Нарешті “Тигриця” гойднулась, блиснули на сонці й занурились у воду весла, і судно поволі рушило у напрямку на південь.

Бьоліт піднялася на корму, підійшла до Конана. Її очі блищали, як у пантери, що причаїлася в пітьмі.

Швидко вона скинула з себе свої прикраси та сандалії, поклавши їх до ніг Конана. Виструнчилась, підвела вгору руки — схвильована, горда. — і крикнула своїм воїнам:

— Вовки синіх морів, дивіться танок, весільний танок Бьоліті Бьоліт, доньки королів Асгалуниі

Вона почала кружляти в швидкому ритмі. Її рухи були то плавними, то звабливо різкими. Її білі ступні майже не торкалися скривавленої палуби.

Пірати зачаровано дивилися на неї. Поранені забули про біль і смерть.

У сутінках, що невдовзі настали, білошкіра Бьоліт здавалася казковим видінням. Сутінки згущалися, замиготіли зірки. Коли пітьма остаточно поглинула воїнів, Бьоліт із криком радості кинулася до Конана. Пристрасть, що охопила кімерійця, змусила його забути про все на світі. Він палко притиснув Бьоліт до своїх широких грудей…

ІІ. ЧОРНИЙ ЛОТОС

Коли коштовностей жадібно блиск

Ти в Мертвім Місті зором поглинала,

Я заздрості відчув у серці стиск, —

Неначе став хтось третій поміж нами.

“Пісня про Бьоліт”

“Тигриця” кружляла морями, наводячи жах на прибережні поселення. Від одного міста до іншого і далі летіла новина: морська відьма знайшла собі коханця, залізного варвара, гнів якого був страшнішим за гнів пораненого лева. Ті, кому вдалося пережити страшні погроми піратів, проклинали Бьоліт і білого воїна з блакитними очима. І довго ще пам’ятатимуть на узбережжі їхні розваги й утіхи.

Вільна, як вітер, “Тигриця” плавала уздовж південного узбережжя материка, аж доки однієї чудової днини не зупинилася в гирлі великої похмурої річки, береги якої заросли непролазними джунглями.

— Це річка Заркгеба, що означає “смерть”, — похмуро мовила Бьоліт. — Подивись, яка в ній темна вода. Її уникають усі чорні люди. Якось стигійська галера, рятуючись від мене, попливла вгору річкою й зникла. А за кілька днів течія винесла сюди, де ми стоїмо на якорі, цей корабель. Його палуба була безлюдна. Вантажу ніхто не чіпав, але команда пропала тихо й загадково. Ми знайшли єдину людину, яка збожеволіла й невдовзі марячи померла.

— Коханий, гадаю, десь вище річкою є місто, — вела далі Бьоліт. — Я чула від моряків, які підіймались угору за течією, всілякі легенди та розповіді про високі вежі й стіни, що оточують місто. Мені хочеться побачити його стіни й вулиці. Нам удвох нічого не страшно, Давай піднімемося річкою.