Слава ЗСУ!

Джехунгір уже збирався спуститися сходами до човна Конана, коли побачив отамана мунганів і дівчину, що з’явилися з лісу. Хоча в жилах у нього крижаніла кров від жаху і майже зник здоровий глузд, наміри намісника стосовно отамана не змінилися. Він здивувався, правда, коли помітив поряд із варваром дівчину, яку віддав Джелалові Хану, але не став гаяти часу на порожні здогади. Піднявши лук і напнувши тятиву, він вистрілив. Конан пригнувся, і стріла відщепила шматок дерева. Варвар розсміявся.

— Собако! — вигукнув він. — Ти не поцілиш у мене! Я народжений не для того, щоб померти від сталі гірканця. Стріляй ще раз, туранська свиня!

Джехунгір не зміг би вистрілити, навіть коли б надзвичайно хотів, оскільки це була його остання стріла. Він вихопив із піхов шаблю і кинувся на Конана, покладаючись на свій шолом і кольчугу. Конан зустрів його на півдорозі, і їхні шаблі схрестилися, висікли іскри й розлетілися, щоб з’єднатися в новому ударі. Вони зблискували над головами з такою швидкістю, що були майже невидимими для незвичних очей. Октавія спостерігала за поєдинком і не помітила удару, але почула м’який стукіт і побачила, як Джехунгір упав і з його рани на боку, куди вцілила шабля кімерійця, розірвавши кольчугу і розрубавши тіло до хребта, хлюпнула кров.

Дівчина скрикнула, але її переляк був викликаний зовсім не смертю її колишнього володаря: ламаючи гілля дерев, на поляну вийшов Хозатрал Хел. З горла Октавії вирвався відчайдушний крик, її ноги підкосилися, і вона вітала на зелену траву.

Конан, що стояв над тілом Ага, не зробив анінайменшої спроби аби втекти. Він переклав скривавлену шаблю в ліву руку і витягнув із-за пояса великий вигнутий ніж юетші. Хозатрал Хел, що як вежа височів над Конаном, підняв руки, як кувалди, та коли на сонці зблиснуло лезо чарівного ножа, колос відсахнувся.

Кров Конана закипіла, він змахнув ножем і кинувся в атаку. На величезне його здивування, виблискуюче лезо легко різало залізне тіло Хозатрала, яке розвалювалося під його ударами, як звичайна плоть під ножем різника. З глибоких ран витікала дивна рідина, а крики Хозатрала нагадували похоронний подзвін. Його страшні руки молотили повітря, бо Конан був спритніший від воїнів Джехунгіра, загиблих під цими ударами, він знов і знов ухилявся і завдавав одного удару за одним. Хозатрал хитався й спотикався, його крики неможливо було слухати, здавалося, метал видавав Крики болю і страждав від жахливих тортур.

Потім він повернувся і побіг, спотикаючись, у ліс, пробився крізь кущі й помчав до брами. Конан невтомно переслідував демона. Стіни вежі Дагона вже було видно крізь дерева, коли людина наблизилася до супротивника на відстань витягненої руки.

Хозатрал обернувся до переслідувача, погрозливо стиснувши кулаки, проте Конан, палаючи люттю, продовжував наступ. Ніби пантера, що загнала антилопу, він упірнув під руки гіганта і встромив виблискуюче лезо по самісіньке руків’я в те місце, де звичайно б’ється людське серце.

Хозатрал похитнувся й упав. Але впав він уже не людиною. Там, де була подібність людського обличчя, не було нічого, а залізні руки, ноги й тулуб танули і змінювали форму. Конан, що не злякався живого Хозатрала, відскочив убік від Хозатрала мертвого, побачивши його жахливі перетворення. В муках смерті Хозатрал Хел знову став істотою, яка виповзла з Абісса тисячі років тому. Задихнувшись від нестерпної огиди, Конан відвів очі і раптом побачив, що шпилів Дагона більше не видно крізь дерева. Вони зникли як дим — укріплення, вежі з амбразурами, велика бронзова брама, драпіровки, золото, слонова кістка, чорнокосі жінки й чоловіки з голеними головами. З відходом надлюдського інтелекту, що дав їм друге народження, вони знову перетворилися на пил і порох — на те, чим і були вже багато століть. Тільки залишки зруйнованих колон зводилися над вищербленими стінами, розбитими вулицями й уламками куполу. Конан знову поглянув на руїни Ксапура й упізнав — багато разів він бачив їх саме такими.

Кімерієць стояв ніби статуя, туманно усвідомлюючи, що є свідком якоїсь вселенської трагедії, одного з епізодів вічної боротьби людства з ворожими силами пітьми.

Почувши свій голос, охриплий від жаху, він, мовби прокинувшись зі сну, знову поглянув на істоту, що лежала на землі, мерзлякувато стенув плечима, обернувся й пішов до скелі, де на нього чекала дівчина.

Октавія з острахом вдивлялася в лісову гущавину і зустріла його тихим вигуком полегшення. Він струсив із себе жахливі видива, які на мить оволоділи ним: постарався забути їх, немов поганий сон.

— Де він? — запитала дівчина з острахом.

— Пішов геть, у пекло, звідки й виповз, — щиросердо відповів варвар. — Чому ти не спустилася вниз і не попливла моїм човном?