Слава ЗСУ!

Канібали радо тягли свою здобич до культової ями. Вони не впізнали Арама в цій напіводягненій і спливаючій кров’ю людині, яка видавала якесь мугикання. Ще довго до слуху Конана доносилися звуки впертої боротьби. Проте в очах кімерійця не було співчуття — десятки нещасних мандрівників зазнали жахливої смерті через жадібність господаря таверни.

Зачинивши двері, Конан повернувся до коня, вихопився в сідло і попрямував на захід — в безкраю пустелю. Від’їхавши на певну відстань, він витяг із-за пояса каблучку, у якій веселковими переливами поблискував чарівний діамант. Гра світла захопила кімерійця, і він довго повертав перстень, підставляючи його, під сяйво зірок. Шкіряний мішок із золотими монетами приємно побрязкував біля луки сідла, немов обіцяючи, що принесе ще більше багатство.

— Цікаво, — думав Конан, — що б вона сказала, коли б дізналася, що я впізнав у ній Нафертарі, а в ньому — Юнгіра Хана? О, буде химерна сцена, якщо вона колись здогадається, що саме я зняв каблучку з пальця сатрапа, коли зв’язував йому руки! Проте їм мене ніколи не спіймати!

Він обернувся, подивився на темний гай. Серед дерев уже поблискувало червонувате полум’я багаття. До неба линув монотонний спів, зливаючись із вигуками тріумфу і з божевільними криками. Ці звуки ще довго переслідували Конана, який рухався на захід, де в небі поволі згасали зорі.

…Повернувши на схід, Конан дістався до підніжжя Гімеліанських гір, де жили грізні афгули. Осівши між горян, варвар розпочав згуртовувати з розрізнених племен єдину могутню силу…

ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА

1. СМЕРТЬ КОРОЛЯ

Король Вендії помирав. У душній ночі дзвін священних гонгів і ревіння раковин було чути далеко. Слабкі відгомони доносились і в кімнату із золотими склепіннями, де на своєму устеленому оксамитом ложі метався Бунда Чанд. Смаглява шкіра короля блищала від поту, а пальці вчепилися у розшиту золотом постіль. Він був ще молодий, і не списом його поранили, і не всипали у вино отрути. Та все ж на скронях його набрякли сині вузли жил, а очі застелила мла близької смерті. Біля ліжка навколішки стояли перелякані невільниці, а біля узголів’я — сестра короля Деві Жазміна. З глибокою тривогою вдивлялася вона в його обличчя. З нею стояв і вазам, літній дворянин, що давно вже перебував при королівському дворі.

Почувши далекий гуркіт барабанів, Жазміна різко підвела голову.

— Ох, ці жерці й усе це сум’яття! — скрикнула сестра короля з гнівом і відчаєм. — Вони так само безпорадні, як і лікарі! Він умирає, і ніхто не знає від чого. Умирає — а я, безпорадна, стою тут, я, яка спалила б усе це місто і пролила б кров тисяч, аби його врятувати!

— Я не знаю жодної людини в Айодії, яка б не хотіла померти замість нього, коли б це було можливо, Деві, — сказав вазам. — Ця отрута…

— Я ж говорила тобі, що це не отрута! — вигукнула вона. — З дитинства його так добре охороняли, що найспритніші отруйники Сходу ніколи б не змогли до нього дістатися. П’ять черепів, що біліють на Вежі Паперових Змій, свідчать, що ті, хто пробував це зробити, не досягли мети. Ти чудово знаєш, що ми тримаємо тут десять чоловіків і десять жінок, аби вони куштували його вина та їжу, а його спокій охороняють п’ятдесят вартових, як і зараз. Ні, це не отрута, це чаклунство. Жахливе прокляття…

Вона замовкла, бо король цієї миті заговорив, щоправда, його посинілі губи не ворухнулися, а в скліючих очах не з’явилось і проблиску свідомості, проте пролунав невиразний, жахливий і тихий скрик, немов волаючий із бездонних, схльостаних вітром глибин.

— Жазміно! Жазміно! Сестро моя, де ти? Я не можу знайти тебе. Усюди темрява й виття вихору!

— Брате! — закричала Жазміна, хапаючи його безвольну долоню. — Я тут! Ти не пізнаєш мене?

Зупинилася, побачивши повну байдужість, що розлилася обличчям короля. З його губ зірвався слабкий, нерозбірливий звук. Невільниці біля подіуму⁴¹ заскімлили від страху, а Жазміна рвала на собі одяг.

В іншій частині міста якийсь чоловік визирав крізь ажурні ґрати балкона на довгу вулицю, освітлену тьмяним світлом димучих смолоскипів, що осявали зведені до неба темні обличчя з виблискуючими білками очей. З тисяч вуст виривалися довгі голосіння.

Чоловік повів широкими плечима й повернувся до кімнати зі стінами, вкритими арабесками. Він був високий, ставний, у багатому вбранні.

— Король ще не помер, але вже чутно траурні співи, — сказав він другому чоловікові, що сидів, схрестивши ноги, на рогожі в кутку кімнати. Той, другий, був одягнений у коричневу тогу з верблюжої шерсті, сандалії й зелений тюрбан. Він байдуже подивився на того, хто говорив.

---

  _{41 Подіум — у давньоримській архітектурі — підвищення в цирку чи амфітеатрі для привілейованих глядачів; у художників — підвищення для натури тощо.}