Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Конан, варвар із Кімерії

— Де я? — запитала вона.

— У домі Яра Афзала, вождя Курум Вазулів, — відповів він. — Афгулістан знаходиться за якихось дві милі на захід звідси. Ми залишимося тут на якийсь час. Кшатрії прочісують гори, шукають тебе, горяни вже вирізали пару загонів.

— Який ти маєш намір?

— Затриматися тут, поки Чундер Шан не погодиться випустити моїх конокрадів, — пояснив він. — Жінки вазулів вичавлюють чорнило з листя шоки, і незабаром ти зможеш написати губернатору листа.

Жазміну охопив раптовий напад гніву, коли вона подумала про злу примху долі, яка порушила її плани, перетворивши їх на ніщо, бо вона стала в’язнем саме тієї людини, котру хотіла зробити виконавцем своїх задумів і підступів. Вона відкинула миску із залишками їжі і схопилася на ноги, стиснувши від злості зуби.

— Ніякого листа не писатиму! Коли ти не відвезеш мене назад, вони повісять сімох твоїх людей і ще тисячу!

Вазулка залилася сміхом, а Конан грізно насупив брови, аж раптом відчинилися двері й зайшов Яр Афзал. Вождь вазулів був такого ж зросту, що й Конан, дещо міцнішої статури, та поряд з м’язистим кімерійцем мав вайлуватий вигляд. Він погладив свою руду бороду і багатозначно подивився на горянку, яка відразу ж устала й вийшла. Яр Афзал обернувся до приятеля.

— Ці прокляті всі ремствують, Конане, — сказав він. — Хочуть, аби я тебе вбив, а за дівчину взяв викуп. Говорять, що вона благородна, це видно з її одягу. Запитують, чому афгульскі пси отримають усе, тим часом як ми ризикуємо, ховаючи її в нашому селі?

— Позич мені коня, — відповів Конан. — Я заберу її, і ми поїдемо. Яр Афзал пирхнув:

— Ти гадаєш, я не зможу домогтися від моїх людей послуху? Я наказую їм танцювати в самих сорочках, коли вони мене сердять. Вони не люблять тебе, це правда, так само, як і інших чужоземців, проте я чудово пам’ятаю, що ти колись урятував мені життя. Ходімо до них, Конане, щойно повернувся вивідач.

Конан підтяг пояс і вийшов із вождем на вулицю. Вони зачинили за собою двері. Жазміна визирнула через бійницю й побачила відкритий простір, потім ряд хатин із каменю й болотяного баговиння, голих дітей, що бавилися серед валунів, і високих струнких горянок, зайнятих своїми справами.

Тут же, біля будинку вождя, вона побачила зарослих, обідраних чоловіків, котрі сиділи на землі півколом, лицем до дверей. За кілька футів від них стояли Конан і Яр Афзал, слухаючи чоловіка, що сидів зі схрещеними ногами.

Воїн хрипким голосом говорив із вождем на вазульскому діалекті, який Жазміна ледве розуміла, хоча частина освіти, яку вона дістала, складалася з мов Іраністану й споріднених гулістанських діалектів.

— Я говорив із дагозанцем, який минулої ночі бачив величезний кінний загін, — говорив вивідувач. — Він сидів уночі в засідці біля того місця, де вождь Конан наткнувся на нашу засідку. Даггоанець чув, що говорили вершники. Був серед них і Чундер Шан. Вони знайшли убитого коня, і один із солдатів упізнав у ньому коня Конана. Вони знайшли також труп вазульского воїна. Дійшли висновку, що вазули вбили Конана й викрали дівчину, тому загін вирішив припинити погоню в Афгулістан. Проте вони не знали, з якого села цей мертвий воїн, а ми не залишили слідів, якими могли б скористатися кшатрії. Потім вони поїхали до ближнього села вазулів, до Югре, спалили його і вбили багато людей. Але воїни Коюра в темряві напали на них, завдали їм великих втрат і поранили губернатора. Залишки кшатріїв під покривом ночі вислизнули від них, а ще до сходу сонця повернулися з полонини Забар із підкріпленням, і з ранку в горах точаться сутички; Говорять, що вендійці збирають велику армію, аби очистити гори навколо Забара. Воїни всіх племен гострять ножі і влаштовують засідки на кожному перевалі аж до полонини Гурашах. Окрім того, Керім Шах повернувся в гори.

Навколо пролунали вигуки, і Жазміна щільніше припала до отвору, почувши ім’я чоловіка, котрий давно викликав її підозри.

— Куди він подався? — запитав Яр Афзал.

— Дагозанець не знав. Із ним триста іракзаїв із рівнинних сіл. Вони десь у горах.

— Іракзаї — це шакали, які збирають залишки левового бенкету, — пробурмотів Яр Афзал. — Кидаються на гроші, які Керім Шах жменями розкидає серед прикордонних племен, купуючи людей, як коней. Не люблю його, хоч він і наш родич з Іраністану.

— Ні, — сказав Конан. — Я знаю його давно. Це гірканець, шпигун Ездигерда. Коли я його спіймаю, то повішу його шкуру на тамариску.

— А кшатрії! — вигукнув один із сидячих воїнів. — Ми що, маємо сидіти по домівках і чекати, поки нас звідси викурять? Зрештою вони дізнаються, в якому селі тримають дівчину. Забарці нас не поважають, вони допоможуть кшатріям.

Попередня
-= 93 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!