Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Королі і капуста

Капітан зійшов з нами на берег і зголосився очолити те, що йому забажалось назвати похоронною процесією. Він представив мене й Генрі консулові Сполучених Штатів та ще одному, рудому — начальникові Департаменту Комерсантських та Лицедійних Передбачень, як було зазначено на його вивісці.

— Я знов загляну сюди за тиждень, — каже капітан.

— А ми тим часом уже загрібатимемо гроші у внутрішніх містах Анчурії, — відказали ми йому, — з допомогою нашої гальванізованої примадонни та точних копій оркестру Сузи, що вишкрібає марші з покладів олова.

— Нічого ви не загрібатимете, — каже капітан. — Ви будете загіпнотизовані. Перший-ліпший джентльмен із публіки, який погодиться ступити на сцену й глянути в вічі цій країні, повірить, що він — тільки муха в стерилізованих вершках. Ви стоятимете по коліна в морі й чекатимете на мене, а ваша машинка для виготовлення гамбурзьких біфштексів із шанованої досі музики гратиме: «Щасливий той, хто в рідному краю».

Генрі взяв із своєї пачки верхню двадцятку й одержав від Лицедійного бюро папірець із червоною печаткою і якоюсь байкою на місцевому діалекті, а здачі не одержав.

Потім ми накачали консула червоним вином і попросили сказати кілька слів про наше майбутнє. Він був худий, моложавий, років за п’ятдесят, чи то француз, чи то ірландець, нудьга, а не чоловік. Еге ж, якийсь плюсклий — його й вино не могло розворушити, схильний до ситості та меланхолії. Мабуть, якийсь голландець, дуже сумний і по-своєму добродушний.

— Чудовий винахід, — каже він, — найменований грамофоном, ще ніколи не вторгався на це узбережжя. Люди тут іще не чули його. А коли й почують, то не повірять. Це простодушні діти природи; прогрес іще не навчив їх слухати увертюру з консервної банки, а регтаймТанцювальна музика американських негрів. може штовхнути їх на криваве повстання. А втім, ви можете спробувати. В кращому разі, населення просто не прокинеться, коли ви почнете грати. На людей це може вплинути двояко, — каже консул. — Або вони сп’яніють, слухаючи, як той полковник із Атланти при звуках маршу «Вперед у Джорджію», або ошаліють і переведуть мелодію в інший ключ сокирою, а вас укинуть у тюрму. В останньому випадку, — каже консул, — я виконаю свій обов’язок: пошлю каблограму в державний департамент, накрию ваші тіла зоряним прапором, коли вас розстріляють, і пригрожу їм помстою країни з найбільшим у світі експортом золота й найміцнішими фінансами. Мій прапор і так уже весь продірявлений кулями, — каже консул, — і все через отаке. Вже два рази, — каже консул, — я телеграфував урядові, щоб сюди надіслали пару канонерок для захисту американських громадян. Один раз департамент надіслав мені пару канарок. Вдруге, коли тут збиралися скарати на смерть чоловіка на прізвище Ріс, вони переслали мою телеграму в департамент сільського господарства. А тепер потурбуймо сеньйора, що стоїть за стойкою, хай він дасть нам іще пляшку червоного вина.

Такий монолог прочитав нам з Генрі консул у Солітасі.

Незважаючи на пересторогу, ми того ж вечора найняли кімнату на Кальє де лос Анхелес, головній вулиці, що тягнеться понад берегом, і поставили там свої чемодани. Кімната була простора, темна й весела, тільки замала. Вікна виходили на іншу вулицю з будиночками та оранжерейними рослинами. Місцеві селяни ходили туди й сюди по прекрасному пасовиську між тротуарами. їй-право, це скидалось на оперний хор, коли на сцену от-от має вийти шах Кафузлум.

Ми саме стирали порох зі своєї машини, готуючись до завтрашнього дня, коли високий, вродливий білий чоловік у білому костюмі зупинився біля наших дверей і зазирнув до кімнати. Ми запросили його, й він уступив у кімнату й безцеремонно оглянув нас. Він жував довгу сигару й задумливо мружився, мов дівчина, що вибирає сукню для балу.

— Нью-Йорк? — запитує він нарешті, звертаючись до мене.

— З самого початку й час від часу, — кажу йому. — Невже ще не зітерлось?

— Вгадати не важко, якщо розумієшся на цьому, — каже він. — Це видно по жилету. Ніде більше не вміють правильно покроїти жилет. Піджак — можливо, але жилет — ніколи.

Потім цей білий дивиться на Генрі Горсколлара й вагається.

— Індіанець, — каже Генрі. — Приручений індіанець.

— Меллінджер, — каже білий. — Гомер П. Меллінджер. Ну, хлопці, ви конфісковані. Ви тут — як діти в лісі, без няньки fi без арбітра, і мій обов’язок — допомогти вам зачепитися за що-небудь. Я виб’ю підпірки й гарненько спущу вас на прозору водичку цієї брудної тропічної калюжі. Вас треба охрестити — й коли ви підете зі мною, я розіб’ю пляшку вина об вашу носову частину, як цього вимагає звичай.

Попередня
-= 23 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!