Слава ЗСУ!

— Де Джонні Етвуд? — діловито запитав засмалений юнак.

— Немає, — відповів Кйоу, старанно викінчуючи краватку Дядька Сема.

— Схоже на нього, — зауважив засмалений юнак, спираючись на стіл. — Він завжди любив тинятись по місту й не брався ні до якого діла. Скоро він повернеться?

— Навряд, — сказав Кйоу, подумавши.

— Мабуть, розважається якими-небудь дурницями, — сказав гість з осудливістю порядної людини. — У нього ніколи не вистачало витримки, щоб домогтись успіху в якому-небудь ділі. Цікаво, як він справляється з консульськими обов’язками, не буваючи в конторі?

— Тепер ці обов’язки виконую я, — сказав тимчасовий консул.

— Ви? Он як! Тоді скажіть мені, де фабрика?

— Яка фабрика? — перепитав Кйоу з чемною цікавістю.

— Та сама, для якої потрібні реп’яхи. Бог його знає, що там із них виробляють. Оті дві мої шхуни натоптані реп’яхами. Я можу й вам дати заробити на цьому. Всі вільні від роботи чоловіки, жінки й діти в околицях Дейлсбурга збирали їх для мене цілий місяць. Я найняв оті шхуни, щоб приставити їх сюди. Всі думали, я збожеволів. Тепер я можу віддати вам товар по п’ятнадцять центів за фунт, з приставкою на берег. А коли вам треба буде ще, я думаю, Алабама забезпечить вас реп’яхами. Джонні, як від’їжджав сюди, обіцяв повідомити, ледве наклюнеться яке-небудь вигідне дільце. Можна під’їхати до берега та розвантажитись?

Величезна, майже неймовірна радість засвітилась на рожевій фізіономії Кйоу. Він кинув олівець. Його очі обернулись на засмаленого юнака, й веселість мішалася в них з побоюванням: а що як ця чудесна подія — тільки сон?

— Ради бога, — вигукнув він схвильовано, — скажіть мені: ви Дінк ПоусонЯ

— Мене звуть Пінкі Доусон, — відповів король реп’яхового ринку.

Біллі Кйоу в тихому захопленні вислизнув з крісла на підлогу, на свою улюблену циновку.

Небагато було звуків у Кораліо в те жарке надвечір’я. Серед них можна згадати захоплений і грішний регіту розпростертого на підлозі американського ірландця, тим часом як засмалений сонцем гострозорий юнак позирав на нього з виразом подиву та замішання. Та ще туп-туп-туп-туп багатьох добре взутих ніг на вулицях міста, та легенький шелест хвиль Карібського моря, які обмивають це історичне узбережжя.

XIV. ХУДОЖНИКИ

Недогризок синього олівця правив Кйоу за чарівну паличку, якою він виконував найперші дійства свого чаклування. Цим недогризком він виписував на папері діаграми та цифри, очікуючи, поки Сполучені Штати Америки пришлють до Кораліо наступника Етвудові, що вийшов у відставку.

Новий план, що зародився в голові Кйоу і що його цілком схвалювало одважне серце тимчасового консула, а синій олівець зафіксував, будувався навколо деяких рис і людських слабостей нового президента Анчурії. Ті риси, а також ситуація, з якої Кйоу сподівався видобути золоту данину, заслуговують докладного опису, необхідного для розуміння дальшого розвитку подій.

Президент Лосада — багато хто називав його диктатором — привернув би увагу до себе своїми талантами навіть серед англосаксів, якби до тих талантів не домішувались інші особливості, дріб’язкові й згубні. Йому був притаманний благородний патріотизм Вашиінгтона (якого він обожнював), твердість Наполеона і — значною мірою — проникливість великих мудреців. Усе це могло б виправдати його титул «Славетного Визволителя Народу», якби не його надзвичайне, дивовижне марнолюбство, що відсувало його в ряди менш достойних диктаторів.

І все ж таки він зробив своїй країні велику послугу. Могутньою рукою він струснув її так, що з неї ледве не злетіли окови темноти та ледарства, разом з паразитами, які живились її кров’ю, і замалим не підніс її до розряду великих держав світу. Він засновував школи та лікарні, будував шляхи, мости, палаци й видавав щедрі субсидії на розвиток мистецтва та науки. Він був самовладний деспот і народний кумир. Багатства країни текли в його руки. Інші президенти просто грабували країну. Лосада зібрав величезні скарби, проте свою частину прибутків одержував і народ.

Вразливим місцем Лосади була невситима жадоба до пам’ятників та інших споруд, які увічнювали його славу. Він розпорядився в кожному місті поставити собі статуї з написами, які вихваляли б його велич. У стіну кожної громадської будівлі були вмуровані таблиці, в яких оповідалось про його блискуче правління та про вдячність його вірнопідданих. Статуетки та портрети президента розійшлись по всій країні, їх можна було бачити в кожному домі, в кожній хижі. Один із двірських блюдолизів намалював його в образі святого Іоанна, з ореолом і почтом у повній парадній формі. Досада не вбачав у цій картині нічого непристойного й звелів повісити її в столичній церкві. Він замовив одному французькому скульпторові мармурову групу, де поруч із ним, президентом Анчурії, стояли Наполеон, Олександр Великий та ще два-три герої, яких він вважав достойними своєї особи.