Слава ЗСУ!

КРАПЛИНА ДОЩУ

Осінь… Тиха осінь. Цього року вона як ніколи красива. Жовте листя кружляє над дорогою й тихо стелиться під ноги. Холодний дощ співає свою пісню. Та не така вона, як влітку. Кожна краплинка падає на землю і дзвенить, ніби вітає тебе. Мелодія осіннього дощу полонила серця людей. У цей час хотілося злетіти високо до білих хмар і співати. Але, не всі чули цю пісню.

На маленькій сірій зупинці стояла дівчина. Її очі дивились кудись далеко за будинки. Вона не звертала уваги на те, що листя кружляють над головою, що її волосся вже зовсім мокре від дощу. Цей день повинен був стати вирішальним. Вона знала, якщо він сьогодні не прийде, вона більше ніколи його не побачить. Її руки тремтіли від холоду, та сильніше тремтіло серце. Сильний вітер колихав довге волосся. Вона чекала… Чекала мрію і не втрачала надію. Хвилина за хвилиною минула година. В очах з’явився розпач. Дівчина сіла на землю і обхопила руками коліна. По її обличчю покотилася сльоза. Вона була так схожа на краплину дощу, тільки... не співала. Він не прийшов...

Багато думок було в голові, але вихід вона не бачила. Він не прийшов... Це була найжахливіша думка. Вірити цьому вона зовсім не хотіла, тому й не вірила. Її серце знаходило безліч причин, щоб виправдати його: „Він запізнюється, але обов’язково прийде...”. Та з кожною хвилинкою віри залишалось все менше.

Листя летіло під ноги. Чекати вже марно, але куди йти? Дівчина піднялась, зробила крок вперед і зупинилась. Вона підняла руки вгору. Їй на долоні впала остання краплина дощу. Велика веселка посміхнулась із віддзеркалення краплини. До дівчини повернулась надія. Вона почула в своєму серці пісню дощу, а за спиною невпевнений шепіт:

- Вибач, я запізнився...