Кров кажана | Читання твору

Але про це потім…

Скажу тільки, що й після висвячення оселі справи в мого чоловіка не поліпшились, однак отець Серафим запам’ятав стежку до нашого дому і радо прийняв запрошення Нестора заїжджати до нас на… риболовлю.

Уже через тиждень до нашого двору підкотив його сірий «опель», але вийшов із нього не піп у рясі, а бездоганно скроєний чолов’яга у синіх потертих джинсах і чорній шкірянці. Хіба що темна коротка борода та волосся, гладенько зачесане назад і схоплене у косичку, нагадували в ньому священнослужителя.

— Давайте знайомитись, — сказав він. — У миру Сергій. — І, притулившись губами до моєї руки, так подивився у вічі, що тілом прокотився легенький струм. Ці очі. Трохи розкосі і несподівано сірі на смаглявому лиці, вони притягували і страхали.

— Настя, — сказала я. — Анастасія.

Якщо покласти руку на серце, то вже до того я багато чого наслухалася про отця Серафима, яким зацікавилася навіть столична преса. Одного разу карлик Іванько — наш домашній сторож і помічник — сказав, що йому по заріз треба п’ять гривень.

— На пиво? — спитала я.

— Ні, — карлик покрутив великою, як у коня, головою. — Іванько хоче щось купити. — Він завжди говорив про себе в третій особі. — Іванько вам покаже. І потім справді показав. На мій подив, це був ілюстро ваний журнал з просторою статтею про отця Серафима.

Щоб уникнути зайвих пліток і домислів, наведу окремі ви тяги з тієї статті, які — тепер я вже певна — є чистою прав дою. Бо тоді, коли читала її, напівлежачи у шезлонґу, під лоскіт сонячних променів та Іванькових позирків (я загоряла при ньому без ліфа), все це видалося мені сенсаційною побрехенькою.

ЕКЗОРЦИЗМ, АБО ВИГНАННЯ ЗЛИХ ДУХІВ

Настоятель храму Івана Богослова має два роки стажу церковної служби. До того він був майором російської армії, воював у гарячих точках, але, щоб переїхати на Батьківщину, змушений був звільнитися у запас.

Втім, до переїзду в рідні краї відставний майор ще встиг закінчити біблійні курси у місті Курську, а водночас і астрологічну школу Павла Глоби. В Україні пройшов адаптацію на богословських двомісячних курсах у Таращі, після чого його висвятили на свяще ника.

А коли став настоятелем храму Івана Богослова в селі Гостра Могила, то й почалися дива… Сонячний червневий день. На подвір’ї церкви зібрався натовп.

Якась розпатлана жінка труситься в лихоманці, її квітчаста хустка з’їхала на потилицю. Вона три мається за руку священика, але таке враження, що вхопилася за електричний дріт. Жінка з усіх сил репе тує, а тоді падає на коліна і починає гавкати. «Бісну вата», — прокочується натовпом спершу шепіт, а відтак чути дитячий плач, крики і стогін…

Похмурий осінній ранок. Стара дерев’яна церква піднята над землею, бо стоїть на дубових палях, як ото комора для збіжжя. Власне, ще донедавна тут і справді була колгоспна комора. На воротях в око відразу впадає оголошення: «ОЗДОРОВЧИЙ МОЛЕБЕНЬ ПРОВАДИТЬСЯ ЩОВІВТОРКА І П'ЯТНИЦІ ОКРІМ ДВУНАДЕСЯТИХ СВЯТ. ПОЧАТОК О ДЕВ'ЯТІЙ ГОДИНІ».

Молебень цього разу відбувається в церкві. Перед аналоєм стоять кілька молодиць і троє чоловіків зі свічками в руках. Підходять ще дві припізнілі жіночки й один хлопчина. Із за царських воріт виходить отець Серафим і раптом каже:

— Дівчата! Хто розбив носа — хай вийде з храму.

Жінки розгублено дивляться одна на одну, а тим часом отець Серафим кидає суворий погляд на одну з тих, що припізнилися:

— Я до вас звертаюся.