Слава ЗСУ!

Утім, я завжди, поки доїжджала до міста, встигала набрати форму і досить впевнено вливалася в хаотичний потік машин. Не забути б лишень по дорозі заправитися, бо Нестор, як завжди, пригнав авто майже з порожнім баком.

— Що сказати, коли вас питатимуть? — поцікавився Іванько, відчиняючи мені ворота.

— Скажеш, пішла гулять, — весело порадила я в передчутті швидкости.

— Пішла чи поїхала?

— Полетіла! Скажеш, сіла на мітлу й полетіла.

Я різко взяла з місця і бачила в дзеркалі заднього огляду, що карлик ще довго не зачиняв воріт, переварюючи мою відьмацьку витівку.

Але я вже думала про Горю. Григорія Семеновича Сіренка. Скромного нардепа, який ніколи не пхався на екран телевізора, і я лиш недавно дізналась, як далеко він пішов.

Сліпий випадок звів нас ще в ті часи, коли Горя був директором невеличкого київського стадіону, а я — зеле ною студенткою академії мистецтв, і, хоч мала вже паспорт, Нестор за ручку водив мене, свою Галатею, до академії, як до дитячого садка, під пересміхи однокурсників.

Однак сліпому випадку було потрібно, щоб ми з Несто ром жили на той час у своїй ще першій київській квартирі, якраз поблизу того стадіончика, що наштовхнув мене на думку щоранку вдосконалювати своє тіло на його біговій доріжці. Нестор був обома руками «за», він любив моє довершене тіло, але ніколи не міг і подумати, що нормальні люди можуть займатися любощами о сьомій ранку на стадіоні. Для нього це все одно, що вдосвіта дудлити натще серце горілку або їсти мед черпаком, посипаючи його цук ром. Тож я щоранку без його опіки бігла на стадіон у спортовому костюмі, а там знімала його, залишаючись у короткій маєчці та тісненьких сліпах, і знов бігла уже по колу, по колу, по колу, аж поки не добігла до чоловіка, що сидів, як пес, біля мого верхнього одягу з метровою троян дою і ловив тонкими ніздрями пахощі не ружі, як він потім сказав, а тієї світанкової квітки, заради якої він ось уже тиждень приїздить на роботу мало не досхідсонця.

— Мене звати Григорієм. А для найближчих друзів я Горя.

— А як мені вас називати? — спитала я.

Він зрозумів, що «світанкова квіточка» подала йому надію.

— Як тобі ляже на душу.

Мені подобалося його тонке, трошки хиже обличчя, подобалася тугом’яза статура, хоча був не атлетом, — колишній чемпіон Союзу зі стрільби з пістолета, тепер він став тренером, тож може й мене навчити влучати в самі сіньке яблучко, ось же і тир тут у підвалі.

Коханець з нього виявився так собі, мені вистачало Горі на один подих (я скидала це на жагучу пристрасть, яка так часто підводить тих, хто найдужче нас жадає), проте вабив романтичний присмак вранішніх зустрічей, притягував прохолодний морок підвального тиру, де ми злягалися за бар’єром, як за таємничою ширмою, а потім я справді смалила з пістолета по мішенях, щоправда, не в «яблучко», а в «молоко».

Одного разу в мене вселився якийсь біс, і я, порушуючи елементарні норми безпеки, жартома навела заряджений пістолет на нього, але Горя не повів і бровою.

— Стріляй…

Мене з голови до п’ят пойняло несамовите збудження.

— Ну?.. Сміливіше!

Чи то від недавнього невдоволення, чи, може, заворо жена маґнетизмом смертоносної зброї, але я мовби здуріла.

Трішки відвівши дуло убік, різко натисла на спуск. Той постріл пролунав для мене устократ гучніше за інші. Не знаю, де пролетіла куля, але він і тоді навіть не кліпнув, на тонкому лиці не зворухнувся жоден нерв, хоч воно видавалось іще хижішим.